"Європа складних рішень і Україна. Як пришвидшити євроінтеграцію?" - Віталій Портников

На тлі зустрічей президента України Володимира Зеленського у столицях провідних країн Європи про перший пункт його подорожі – хорватський Дубровник вже почали забувати. А дарма. Адже у цьому старовинному місті зібралися представники якраз тих країн, яких хотіли б бачити у майбутньому в Європейському союзі – України, Молдови, держав Західних Балкан і Туреччини.

Для повноти картини не вистачило ще тільки однієї держави – Грузії, проте останніми роками політика її керівництва, незважаючи на декларативні заяви про відданість європейській інтеграції, спрямована швидше у інший бік. Та і Туреччина давно вже вважається кандидатом у члени Євросоюзу швидше символічно. І навіть нещодавно оголосила про свою готовність приєднатися до БРІКС, мотивуючи це бажання стати партнером комуністичного Китаю і путінської Росії якраз тим, що її занадто довго «не беруть» до Євросоюзу.

Однак інші країни, здається, розраховують на більш швидке завершення переговорного процесу. І тут питання насамперед у тому, наскільки ці оптимістичні очікування відповідають реаліям.

Масштабна війна і акт солідарності

До початку великої війни Росії з Україною я неодноразово пояснював, що європейська інтеграція України залежить насамперед від темпів євроінтеграції країн Західних Балкан – а тут сподіватися на швидкий прогрес було дуже важко. Так що Україні не варто було розраховувати навіть на кандидатський статус, не те що на членство. Проте нинішня масштабна війна істотно змінила політичний ландшафт Європи.

Кандидатський статус України і Молдови, а згодом і Грузії, стали для ЄС актом солідарності з країнами, на свободу і територіальну цілісність яких зазіхає Росія. Ба більше – саме цей акт солідарності дозволив вирішити питання із кандидатським статусом єдиної загальновизнаної балканської країни, яка досі його не мала – Боснії і Герцоговини, так що єдиними європейськими країнами, не охопленими процесом інтеграції, залишилися частково визнана Республіка Косово і лукашенківська Білорусь. Євроінтеграція Західних Балкан більше не є проблемою для України. Тепер можна сказати інакше – інтеграція Західних Балкан та України і Молдови стали обопільними стримуючими факторами для всіх учасників процесу.

Свої лобісти і принципові питання

У кожної з країн-кандидатів є свої лобісти, які обумовлюють кожний крок щодо інших компромісними рішеннями. Австрія, скажімо, обстоювала кандидатський статус Боснії і Герцеговини і добилася свого якраз на стадії оголошення про початок переговорів з Україною. Угорщина, як можна було зрозуміти з програмної промови Віктора Орбана у Європейському парламенті, вболіває за європейські перспективи Сербії і не дуже переймається темпом переговорів з Україною.

Й таких прикладів можна навести чимало. Але найголовніше – у Брюсселі досі немає відповіді на принципові питання, які напряму не стосуються самих переговорів із країнами-кандидатами, проте рано чи пізно повстануть – ну хоча б на етапі завершення перемов.

Ну, скажімо, чи може бути завершений процес європейської інтеграції України до політичного завершення російсько-українського конфлікту – навіть не гарячої фази війни, а конфлікту, коли не буде врегулювання ситуації й будуть продовжуватись воєнні дії? А якщо воєнні дії завершаться, а територіальну цілісність не буде відновлено, чи готовий буде ЄС вважати демаркаційну лінію розведення військ тимчасовим кордоном єдиної Європи?

Це, до речі, і Республіки Молдова, і Грузії також стосується, адже і цим країнам ще далеко до відновлення територіальної цілісності. Президентка Молдови Мая Санду виступила з ідеєю покрокової євроінтеграції – щоб прийняття до ЄС контрольованої легітимним урядом частини Молдови стало стимулом для Придністровʼя.

Однак ніякої осмисленої реакції з боку ЄС ця пропозиція не отримала – просто тому, що європейські лідери і справді не дуже розуміють, як з цим усім бути. А сподівання, що проблема сама собою зникне на момент інтеграції, марне, швидше відсутність підходів стане гальмом для завершення процесу.

Великі проблеми

На Балканах також є проблеми, які важко вирішити. Почнемо хоча б із стосунків Сербії і Косова, які не вдається нормалізувати – і тут Белграду не допоможе навіть Орбан.

Угорській премʼєр спробував стати посередником між Болгарією і Північною Македонією, бо Софія продовжує гальмувати переговори про інтеграцію сусідньої країни, але отримав відмову від керівництва Болгарії.

Про складні внутрішні проблеми Боснії, яка продовжує балансувати на межі розкладу і зберігає інститут міжнародного нагляду за своїми владними інституціями, я вже й не згадую.

Ні, це не інтеграційна катастрофа, але це вже великі проблеми. І найнебезпечніше – це те, що довге очікування зменшує сам рівень суспільної підтримки євроінтеграції і відкриває двері Росії і Китаю.

Саміт у Дубровнику все ще був самітом надій і солідарності – хоча президент Сербії Александар Вучич прибув до хорватського міста не в останню чергу для того, щоб помʼякшити формулювання, які стосувалися засудження Росії і санкційної політики проти агресора.

Однак, якщо найближчими роками Євросоюз не визначиться з відповідями на складні питання, наступні зустрічі лідерів Південно-Східної Європи і України стануть самітами суцільного розчарування.