Союзники чудово розуміють, що Україна неспроможна себе самостійно захистити і критично залежна від їхньої допомоги. Тому і сам план перемоги має розроблятись виключно разом зі союзниками, де кожна зі сторін має брати на себе певні зобовʼязання.
Тільки замість цієї спільної роботи, вони вимагають план. Дайте нам план, але ми не гарантуємо, що ми щось вам дамо. Наша сторона так само перекидає відповідальність - ми можемо виграти, але якшо дасте що ми просимо.
І ось цей перекидання мʼяча з рук в руки триває третій рік. При цьому кожна зі сторін намагається уникнути якохись зобовʼязань і перекладає відповідальність на іншу сторону.
Чи може бути якось інакше? Може.
Просто нагадаю, що в роки Другої світової війни в США працювала Британська закупівельна комісія, яка не просто займалась закупівлями. А вони ретельно пропрацьовували ці питання з союзниками.
Наприклад, Артур Херман в своїй книзі «Кузня свободи» (до речі, книга бестселлер по версії Нью-Йорк Таймс) описує один епізод.
Коли Черчіль дав вказівку голові комісії Артуру Первісу купити танк, то той ініціював зустріч з Вільямом Кнудсеном, який тоді керував воєнним виробництвом в США.
Тоді Кнудсен зібрав на цю зустріч не тільки військових, а й представників всіх ключових виробників вантажівок, залізничного транспорту та важкого обладнання. Бо тоді в США був лише один виробник танків, але він лише виробляв 13 штук в місяць. А британцям треба було не менше 1000 в міс.
І ось на цій зустрічі вони обговорювали не тільки саму закупівлю, а хто конкретно зможе забезпечити це виробництво.
Жодний з присутніх виробників таких обіцянок не міг дати. Тоді Кнудсен бере телефон і дзвонить директору Крайслера.
-Мені треба багато танків! Ти можеш допомогти?
-Приїжджай.
Вже на наступний день Кнудсен їде в Детройт. Там вони за день накидали план майбутнього заводу. І ще через два дні, Міністерство оборони виділяє гроші на будівництво заводу.
І ось цей дуже показовий приклад співпраці союзників.
Якщо повернутись до нашого випадку. Можна скільки завгодно звинувачувати союзників, але я не розумію що нашим політикам заважає вивчити хоча б потенційні спроможності союзників. І на підставі цієї обʼєктивної інформації розробляти власний реалістичний план? Нічого не заважає. Просто набагато легше вірити, що все чарівним чином якось само вирішиться.
