Ізраїльська модель не є суто придуманою євреями. Це накопичений досвід генетичного, історичного виживання малих народів і націй, яких намагались розчинити в собі імперії.
Але ця історична модель суто воєнної держави авіаносця в пустелі може існувати лише завдяки воєнній і економічній силі США. Як особливий віддалений штат Америки, який не нанесений на зірково-смугастий прапор, але вшитий в нього наскрізними нитками. Американці постійно нарощують воєнну допомогу Ізраїлю і все більше воюють на його стороні.
Ізраїль не тільки не може померти, але і ослабнути. Як форпост, лінія цивілізаційного розлому між християнським і мусульманським світами. Активними діями американських воєнних Байден стримує Ізраїль від надмірної ескалації на Близькому Сході. Контролює стратегію війни ЦАХАЛу.
Тому 9 жовтня Нетаньяху телефоном поклявся Байдену не бомбити іранські нафтові і ядерні обʼєкти. До 5 листопада. Поки не буде обрана Камала Гарріс. Для Трампа і радикально проізраїльських республіканців та їх виборців це не має жодного значення. Дальше Іран мусить впасти. Як Карфаген. Замість солі – аравійські піски.
В цьому напрямку з часу Обами кволо, непрогнозовано маневруючи, рухається і політична антиросійська еліта. Поки безуспішно.
Ну що ж вода камінь точить. Американський Болівар легко винесе й двох.
Головною метою цієї війни є збереження української держави і її народу. Їх невідʼємне і беззаперечне право на свою територію, культуру, мову, історичну самоідентичність і незаперечна можливість обирати свій, власний, шлях розвитку. Це єдина земля обітування українців, як етносу з глибинними віковими коріннями. Тому перемога потрібна не як самоціль, а як стратегія виживання українців.
Право бути українцем однаково з обовʼязком захищати свою державу, землю власною жертвою. Влада не є державою. Вона найнята виборцями для управління нею і може діяти лише на підставі суспільного договору, якого немає, а Конституція цілком зігнорована.
Щось на кшталт договору між новообраним гетьманом Пилипом Орликом і козацькою старшиною та козаками війська Запорізького у квітні 1710 у місті Бендери. Які ми часто називаємо, то Конституцією Пилипа Орлика, то Бендерською Конституцією.
Така стратегічна доктрина – чи не єдиний спосіб упередити внутрішню кризу, обʼєднати зусилля 25-29 мільйонів українців навколо боротьби за виживання держави й народу потрібно було розробити та прийняти ще на початку війни. Немає кому.
І не буде, якщо президент не зрозуміє своєї історичної й фундаментальної ролі у цій війні. Якщо цього не робити, попри війну і загрозу прориву російських військ в глибину України, перезавантаження доведеться робити під тиском вулиці. Чого в жодному випадку допускати не можна.
Президенту потрібна більш впевнена позиція і рішуча участь у вирішенні внутрішніх справ українців і його здатність почати розробляти дві стратегії в одній формулі: війни й політико-економічного розвитку.
Відновлення системи розподілу влади, стримування противаг та забезпечення конкурентності, законності, професійної компетентності й пріоритетів національного інтересу для уникнення хаосу, який починає демонтувати залишки правових основ держави.
Це не поради, не панацея, але роздуми. Не попутника з Польщі, Німеччини чи Італії, а людей, які не покидали і не покинуть Україну.
Нам тут жити, викохувати наших дітей, грати їм весілля і будувати державу у кожній хаті та всім разом. Єдиним сюзереном її є український народ.
В Україні, за часів Київської Русі, було два віча, збори вільних людей, на яких обговорювалися і вирішувалися найважливіші справи війни й миру. Княже – біля Свято-Михайлівського собору і народне – на Подолі.
Ще до того, як віче на Майдані вигнало з Києва Януковича, в 1068 році воно прогнало великого князя Ізяслава і запросило Всеслава, а у 1113 році покликало на київський стіл Володимира Мономаха, а потім, у 1146 – Ізяслава.
Але українці часу Київської Русі, якщо довіряли князям, то прославили їх у віках: Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Всі вони жили єдиним алгоритмом зі своїм народом.
