В 2014-му році суспільству було дуже просто. Щоб зрозуміти хто свій, а хто чужий, треба було подивитись на мапу людини. Східняк? То ти винуватий, бо через тебе війна, це ти пустив путіна до дому, говорив російською, цим й закликав до війни. Географії було достатньо. Так і єднались, по принципу «хто звідки». На третьому році великої війни стало складніше.
Географічний принцип працює тільки в умах маргиналів, бо путін і його армія всюди. Виходить, що раз ракета прилетіла у Львів, то й тамтешня сім'я мріяла про «про звільнення» і боєголовку у кухні. Настав час соціального розділення, дуже зручний, коли ховаєш свою жопу. Я бідняк, то не моя війна; я фермер, то не моя війна; я айтішник, то не моя війна; в мене мама без ноги і діти, то не моя війна. Суспільство дуже швидко і легко розділилось за принципом: «хай бідні багатіють, багаті бідніють, а дураки воюють». Нехай ці дураки ціною власного життя прикривають ферми, дітей, работу в айті і мам без ноги. Кого і коли турбували ці причинно - наслідкови зв'язки?
І як раніше можна було купити індульгенцію і раз на рік звільнитись від всього свого позору, хоча б в очах свого священника, то тепер пару раз на рік можна вдягнути вишиванку, заспівати «Фортецю Бахмут» і написати «Дякую ЗСУ за те що маю цей день». А далі, сидячі під лампою червоно - намисного патріотизму можна казати куму, як би ти зарізав тцкашника, пишатись своєю огидною бабою, що б'є каменюкою в лобовуху військовій машині, яка заїхала в село і переповідати історії із тіктока, як хлопці - молодці зупинили черговий рейд, а син депутата Пиздоватенко поїхав на нуль.
Ще однією точкою еднання і екстаза стала зневага до піхоти. В часи, коли могутня піхота з останніх сил тримає орду, звичайне рагульство, ковиряючтсь в зубах після жирного обіду питає: «а чому корупціонер не в піхоті? Чому це він не штурмує окопи». Наче й в суспільстві корупціонеру нема місця, а тому єдине покарання, це відправити в піхоту, де корупціонер неодмінно загине за свої гріхи. Наче піхота це місце в аду, десь між пеклом і пеклом, якому сам Данте заздрить, бо не догадався включити це місце в свої круги.
Як в голові типового тупездня піхота це якийсь набор винуватих перед суспільством солдатів, які вмирають в прямому ефірі. Наче тупездень і не думає, чи хоче він, щоб його від п'яного бурята захищав вчорашній наглий суддя. Бо так легко відправляти всіх в піхоту і не думати, що піхота — це твій справжній бодігард.
«Чому не в окопі», «чому не під Попасною», «чому не в Кринках» — наративи ідіота, який шукає виправдання своїй нікчемності. Бо він робить справи, а війну хай син депутата воює. То ж роз'єднувати соціально - економічними фактором і виправдовувати свою меньшовартість стало звичайною справою. А от об'єднувати без біди дуже складно. Але й це нічого.
Бо концтабір всіх об'єднає. Дякувати ЗСУ і не бути ЗСУ, бити ТЦК і не йти в ТЦК, жити життя і не виборювати це життя, посилати в окоп і жодного разу не рити цей окоп — це дорога в концтабір.
І от коли росія прийде до дому, харкне на рушники і образи на стіні, згвалтує доньок і матерей, і забере з шматком мила і двома парами шкарпеток у Сахалінський концтабір, наступить єднання. Бо в концтаборі перед траншеєю з трупами, уже всі рівні: і сини депутатів, і патріоти одного дня. Але крики з концтабору ніхто не почує. Вертухаям плювати, а сусіди скажуть, що думали, так і треба. Мовляв, люди сами приїхали на концтабір. І будуть праві, бо сліпе до військових суспільство йде стежкою на свій розстріл
