Скло, їжа, одяг, посуд, дитячі товари - все змішалося. Поряд власники кіосків та кав'ярень рятують те, що можна врятувати. Риба та ковбаса, перемішані зі склом - втрачений товар, у який вкладені гроші. Часто це товар, який власник взяв на реалізацію. Ти платиш тому виробнику, у якого взяв, згодом. Але ж тепер ти товар не продав, втратив - а платити все одно треба. Оце попав...
А ремонтувати холодильники? А вітрини?
У нас місто торгове. Ну дуже багато людей, чиє життя забезпечувалося саме з продажу різних товарів. Можливо не всі вміють заробляти достатньо- нерідко люди живуть з "обороту". Виймають гроші з обігу та харчуються за них. А потім оренда, податки, і покупців може не бути вдосталь. Живеш наче й не голодний, наче це тебе тримає - але гроші зовсім не великі. Потім в твій контейнер на ринку прилітає російська ракета, і пів ринку палає. А все, з чого ти "перебивався" на життя - згоріло.
Купа людей тікала в 2022-му, залишаючи свої товари, бо все з собою не візьмеш. У когось вдома "залишки" непроданого одягу - наче стільки років працювала, возила, продавала, а без залишків ніяк - та гори воно синім пламенем, тут аби дітей вчасно вивезти.
А одна з моїх знайомих після розлучення покладалася на нерухомість, яку здавала банку або аптеці, і з цих грошей жила. З початком бомбардувань міста "надійна" схема зруйнувалася - багато банків та аптек зачинилися. Ні орендарів, ні грошей на життя. І район небезпечний, бо за ним були бойові дії.
З одного боку я щиро хочу, щоб люди міцно трималися за свою територію - з іншого боку ми більше не можемо покладатися на те, що в наш бізнес не прилетить чергова російська авіабомба. Ці часи змушують нас замислитись про те, щоб вкластися в свої навички. Все, що ти вмієш - ти зможеш вивезти з собою в безпечніший район або в більш безпечне місто. Майно ти втратиш - а навички ні. І те, що залишиться з тобою - не дасть тобі зневіритися в собі. Замість миття унітазів десь в Європі ти міг би бути кимось кваліфікованішим.
Та й взагалі, я би порівняла наше цивільне виживання з маневреною війною. Вибух понівечив наш товар, наш бізнес - ми виринемо в стороні з новою пропозицією цим викликам. Вони нас тут б'ють - а ми їх збоку однією лівою.
Бо вміємо. Бо можемо. Бо не здаємося. І тоді, маючи в запасі кілька додаткових карт, ми не будемо хапати повітря ротом у відчаї, що "де ж нам себе знайти, як прожити, кому ми ще потрібні?" Може, українцям тепер без цього й ніяк, бо ворог у нас постійний.
Доречі, вони відкриються там знову. Більшість з них. Так це тут, у нас, працює - скло підмели, вікна вставили, запхнули свій страх глибоко всередину та зустрічають чергових покупців.
