Ангел не поспішав. На нього чекала одна справа, яка викликала в нього двоякі почуття. Він не любив такі завдання. Треба було вирішити долю людини. Зважити все і прийняти рішення. І тоді. Або крок у бік вантажівки, що мчить, або висока температура і можливість змінити все на краще.
Він дуже не любив такі справи і тому.
Тому, вирішив раніше погуляти центром міста і подумати. У вигляді літнього чоловіка з паличкою. Ось він і гуляв. Дивився на різношерстий натовп, що мчав у своїх невідкладних справах. Дивився і дивувався.
Куди вони поспішають? Навіщо?
Для чого витрачають дорогоцінні хвилини свого короткого життя на ці дрібниці?
Чому не прагнуть побути більше разом із тим, кого вони люблять і хто любить їх?
Чому гроші, справи, просування по службі і гордість у тому, що досяг успіху, застилає їм очі?
Чому?
Ангел не знаходив відповіді на ці запитання. І йому здавалося, що свобода вибору, яка надана людям. Привела до сумного результату. Він відчував розчарування, порожнечу і гіркоту.
Він думав про це і намагався відігнати думки про ту справу, яка чекала на нього.
Так він і зупинився навпроти цієї парочки.
Чому вони привернули його увагу? Він сам не міг пояснити собі, але.
Але зупинився і втупився на безхатченка з великим рудим котом на руках.
Бомж сидів на тротуарі, притулившись до стіни будинку. Старий плед був підстелений, адже була осінь.
Кіт муркотів. Чоловік років тридцяти в брудному одязі та з довгим русявим волоссям. Пасми якого злиплися.
Чоловік гладив кота й усміхався.
Можливо, саме ця посмішка, настільки недоречна за цих обставин, і привабила його.
Дивно.
Подумав Ангел.
Чому він усміхається?
Що тут може бути приємного?
Він підійшов ближче і прочитав на невеликому шматку картону.
"Подайте на їжу і випивку"
А подавали погано, якщо не сказати. Зовсім не подавали.
-Як тебе звати?
Запитав він чоловіка.
-Том.
Відповів бомж і широко посміхнувся Ангелу.
-Що, не подають?
Посміхнувся у відповідь Ангел.
- А нічого. На їжу йому ось, я назбираю.
Помітив безхатченко.
-Он воно як.
Здивувався Ангел.
-А собі?
-А, нічого. Мені не звикати. Головне, щоб він поїв.
Знову усміхнувся Том.
-А чому ти опинився на вулиці?
Поставив Ангел незручне, недоречне й нетактовне запитання, але. Для Ангелів не існує людських критеріїв.
Том замислився. Йому захотілося постати перед цим старим у кращому світлі. І він розмірковував, як відповісти. Розповісти, що дружина вигнала на вулицю без жодних причин? Розповісти про те, що несправедливо звільнили з роботи?
Про те, як відмовилися друзі?
Але Ангел нахилився ще нижче і заглянув йому прямо в очі.
І Том замість того, щоб почати довгу промову, чомусь раптом відрубав.
-Алкоголік я і дебошир. Пив, влаштовував пиятики з друзями і скандали. Неможливо було мене терпіти. Вона довго старалася. Але я ставав усе гіршим і гіршим. Ось тепер я тут.
- Ясно.
Відповів старий.
-Їсти хочеться?
-Дуже.
Відповів Том.
Ангел нахилився і погладив кота.
- "Друже", його звуть.
Сказав безхатченко.
- Зараз я повернуся.
Продовжив старий і пішов у напрямку до магазину.
За десять хвилин він повернувся. Великий пакунок з їжею для кота і Тома.
-Не знаю, як вам і дякувати.
Зрадів Том.
-Він тепер поїсть.
- Угу.
Хмикнув Ангел і задумався на секунду.
- Чи зміг би ти мені довіряти?
Запитав він у Тома.
Том подивився на дивного старого з паличкою в правій руці.
- Ну, чому б і ні?
Що мені втрачати?
Погодився він.
- Дай мені твій папірець.
Сказав Ангел і показав на картонку з написом.
-Я сам напишу текст. А від тебе вимагається тільки одне. Не дивись на напис. Я прийду завтра. І якщо ти виконаєш мою умову. Може, я і допоможу тобі.
-І все?!
Здивувався Том.
Ангел усміхнувся.
- Це не все. Це, саме ВСЕ.
Він узяв із рук Тома картонку і провів по ній правою долонею. Напис зник. Потім він знову провів рукою і на чистому аркуші з'явилися слова.
"Якщо ви голодні, я поділюся з вами своєю їжею."
Ангел поставив перед Томом на тротуар складену навпіл картонку таким чином. Щоб напис було добре видно тільки всім тим, хто проходить повз.
-Я повернуся завтра.
Сказав він Тому. І вклонившись, пішов.
Том дивився йому вслід і гладив свого Друга.
- Добрий старий.
Сказав він коту.
-Може, дасть нам трохи грошей. Щоб ми з тобою могли хоч на ніч зняти номер у мотелі. Помитися і поспати.
Ангел чомусь більше не хвилювався щодо своєї справи. Він миттєво вирішив її. І навіть був задоволений результатом. Він із нетерпінням чекав наступного дня.
Вранці він знову з'явився на старому місці. Том із котом чекали на нього. Том усміхнувся, а кіт. Радісно нявкнув.
-Що такого ви написали на картонці?!
Поцікавився Том.
- Мені до кінця дня навалили в капелюх купу грошей. Ми зуміли переночувати в мотелі, а там була гаряча вода.
І Том блаженно посміхнувся. Його волосся більше не злипалося.
- Ти не дивився на напис?
Поцікавився Ангел.
- Ні. Адже ми домовилися.
Здивувався Том.
- Ось ця картонка. Я поставив її ввечері написом до стіни і пішов.
- Добре.
Помітив Ангел.
Він узяв картонку і знову виконав усе, що і вчора. Напис, що з'явився на картонці, свідчив.
"Нехай Бог подасть тобі стільки, скільки ти зможеш допомогти мені."
Рівно місяць. Тридцять днів Ангел приходив до Тома і Друга. І щодня писав щось нове. За цей час Том встиг розповісти Ангелу все своє життя, а він. Він розповідав свої історії і вони. Разом сміялися і сумували.
На тридцятий день. Останній, як вирішив Ангел. Якщо не станеться нічого нового. Він піде і залишить Тома.
Том витягнув із кишені нової куртки пачку грошей.
-Мені дуже незручно.
Сказав він Ангелу.
-Я хочу поділитися з вами. Ви так допомогли мені і моєму єдиному другові. Так допомогли. Ми тепер живемо в мотелі й можемо митися та їсти, як люди. Мій Друг навіть одужав. Я повинен дати вам частину мого заробітку. Адже все це тільки завдяки вам. І хоча я так і не знаю, що такого ви писали на цій картонці, але.
Може ви поясните мені?
І він простягнув гроші Ангелу.
Ангел усміхнувся і взяв з його рук пачку, повернувши її кілька разів навколо осі, поклав у кишеню.
- Не все втрачено.
Сказав він.
-Що не все втрачено?
Здивувався Том.
- У мене не все втрачено?
Чи такий був напис?
- Я радий, що зустрів тебе, людино.
Відповів Ангел.
-Ти мені дуже допоміг.
-Я допоміг?!
Здивувався Том.
-Про що ви говорите?
Але тут.
Тут, раптом Ангела відштовхнули.
Жінка в плащі кинулася до Тома, який сидів на тротуарі.
Вона обійняла його і заплакала.
-Я знайшла. Знайшла. Знайшла.
Повторювала вона і ридала.
-Як же довго я тебе шукала. Відразу ж, як ти пішов. Я кинулася за тобою, але.
Тебе і слід прохолов.
Том дивився на дружину і не вірив своїм очам.
- Це твій кіт?
Тараторила вона, витираючи сльози.
- Я тебе не відпущу і не сподівайся. Забирай свого пухнастика і поїхали.
Вона тягнула за собою Тома, а він.
Він обертався і намагався знайти очима дивного старого з паличкою.
Старий стояв на іншому боці вулиці. Він усміхнувся Тому і помахав йому рукою.
- Що це в тебе в кишені?
Здивувалася дружина і дійсно.
Кишеня його нової куртки так відстовбурчувалася, що здавалося. Її вміст зараз вивалиться назовні.
Том опустив туди руку і витягнув назовні частину вмісту.
Це була одна зі щільних пачок стодоларових купюр.
- О Господи.
Видихнула дружина.
-Звідки стільки грошей?
- Не знаю.
Розгублено відповів Том.
Він віддав на руки дружині свого кота Друга, і спробував знову знайти дивного старого.
Але того вже ніде не було.
Дружина потягла Тома до машини. Вона посміхалася вже і весь час говорила щось.
А Том був задумливий. Він намагався зрозуміти.
Ангел стояв неподалік і спостерігав за тим, що відбувається.
- Спасибі тобі, людино.
Вимовив він.
- Іноді потрібна така дрібниця, щоб знову повірити в людей. Така дрібниця.
Він повернувся і зник у натовпі.
Автор Олег Бондаренко-Транський
