До будівництва Панамського каналу, існувало два головних маршрути подорожі з Атлантичного до Тихого океану. Це була Магеланова протока та протока Дрейка. Магеланова протока вважалась більш безпечним шляхом, але досить довгий час вона контролювалась Голландською Ост-індською компанією, яка мала монополію на торгівлю зі всіма країнами, що знаходились в межах Тихого та Індійського океанів. І це право вони захищали силою. Тому всім іншим мореплавцям, які не хотіли конфлікту з голландцями, залишався плисти через протоку Дрейка. Однак, проблема цього шляху була в тому, що він був дуже небезпечним, через несприятливі кліматичні умови. Навіть сьогодні цей маршрут вважається одним із найнебезпечніших судноплавних шляхів у світі.
Окрім того, обидва цих маршрута змушували мореплавців огинати Південну Америку, таким чином суттєво збільшуючи тривалість подорожі
Ну і тому зовсім не дивно, що великі держави мріяли відкрити протоку ближче до екватора, яка б зʼєднувала Тихий та Атлантичний океан. А коли стало зрозуміло, що такої протоки немає, то ці країни почали думати як побудувати штучний канал, який би суттєво скоротив морські шляхи. Проблема була лише в тому, що будівництво такого каналу було досить складним та дорогим у реалізації. Вперше це зроміла Франція, яка спробувала реалізувати цей проект у 1880 році. І хоча проектом керував знаменитий Фердинанд де Лессепс, який побудував Суецький канал, але йому так і невдалось зробити це ще раз. Потім було ще декілька спроб побудувати такий канал британськими та американськими інвесторами, але всі вони також закінчувались невдачами. І ось коли президентом став Теодор Рузвельт, то він вирішив зробити те, чого не вдавалось всім іншим.
Якщо ви трохи поцікавитесь біографією Рузвельта, то можна помітити що це був досить жорсткий політик, який досягав своїх цілей незважаючи на засоби. Досить яскравою характеристикою його особистості є афоризм, який він часто любив повторювати: «ніколи не підвищуйте голосу, але завжди з собою носіть велику палицю і саме так ви зможете дуже далеко зайти». І ось саме завдяки цьому афоризму, дипломатію Рузвельта яку він застосовував до інших країн так і назвали - дипломатія великої палиці. Тобто, це була силова дипломатія, коли іншу країну намагались спочатку переконати щось зробити, а коли та відмовлялась, то її змушували силою. Просто пригрозивши застосувати флот та армію. І тут не треба дивуватись таким методам, бо в той час це була звична політика сильних країн по відношенню до слабких. Ну такий був світ в той час.
Так ось. Рузвельт поставив собі за ціль побудувати канал і обрав для цього Панаму, яка в той час була частиною Колумбії. Обрати це місце йому допоміг французький інженер Філіпп Буно Варілья, який теж горів ідеєю будівництва такого каналу. Раніше цей інженер працював у компанії Лесепса, а коли та збанкрутувала, він не втратив надію і витратив дуже багато зусиль, щоб переконати американців зупинитись саме на Колумбії. В той час американці вагались, бо в них був альтернативний варіант будівництва каналу в Нікарагуа, де політична ситуація була більш передбачуваною. Але Варілья переконав американців, що Панама буде кращим варіантом. Треба лише домовитись з урядом Колумбії передати Сполученим штатам частину Панамського перешийку в довгострокову оренду. Тим більше, що в нього вже були попередні домовленості з дипломатами Колумбії.
І в 22 січні 1903 році був підписаний договір Хея-Еррана, по якому Колумбія передає Сполученим штатам частину Панамського перешийку довжиною в 6 км на 100 років за 10 млн дол авансового платежу та 250 тис дол щорічних виплат. Однак, формальне підписання угоди нічого не значило без ратифікації парламенту Колумбії. А парламент відмовився його ратифікувати, аргументуючи це тим, що американці мало заплатили. Бо раніше їм пропонували 40 млн.
Тим не менш, для самого Рузвельта така відмова не стала перепоною і він вже збирався будувати канал без згоди уряду Колумбії. Аж тут по збігу обставин в Панамі почалась революція.
Зараз часто Рузвельта звинувачують що це він спровокував конфлікт, але насправді причин для революції було дуже багато і всі вони тягнулися з моменту розпаду Іспанської імперії. Якщо коротко, то така країна як Колумбія, яка спочатку називалась Велика Колумбія, утворилась в фізичних кордонах юрисдикції Іспанської імперії під назвою Віце-королівство Нова Гранада. І вона включала в себе території сучасної Колумбії, Венесуели, Еквадору та Панами. Пізніше Венесуела та Еквадор відколись. І Панама також хотіла незалежності, але Колумбія їх стримувала силовими методами. Звичайно, ж така ситуація провокувала невдоволення, які періодично виливались в силові протистояння.
Окрім того, в 1846 між Колумбією та США був підписаний договір по якому американцям надавались права щодо транзиту через Панамський Перешийок, а натомість Сполученні штати мали право застосовувати силу для придушення повстань, які могли б нашкодити торгівлі. Тому фактично багато років американці допомагали колумбійцям стримувати сепаратизм в Панамі.
І коли в 1903 році колумбійці відмовили Сполученим штатам, то цей договір зіграв проти них. Тому що коли виникло нове повстання, то американські війська, які раніше використовувались для стримання повстання, почали йому допомагати. Спочатку американські війська захопили залізницю, щоб завадити колумбійцям надсилати підкріплення, а американські кораблі заблокували доступ до узбережжя. Сам же Теодор Рузвельт попередив уряд Колумбії, що при спробі поставити під сумнів незалежність Панами він відправить війська в саму Колумбію. І завдяки підтримці США 3 листопада Панама оголосила про незалежність від Колумбії. Ну і звичайно ж Сполучені штати були першою країною, яка визнала нову державу та встановили з нею дипломатичні відносини. А той договір, який відмовився ратифікувати парламент Колумбії, погодився ратифікувати новий уряд Панами.
