Коли над Україною впали перші ракети, народ не втік.
Коли ворог стояв біля Києва, народ не сховався.
Коли світ ще вагався, чи допомагати нам, народ сказав: «Ми тут».
І цим зробив більше, ніж тисячі промов — дав самим собі віру, що ми вистоїмо.
Народ — не супермен, а люди.
Але саме тому сила справжня. Народ не прикривається пафосом, не ховається за генералами чи радниками. Народ бере удар на себе — політичний, інформаційний, моральний. І завдяки цьому ми маємо армію, яка б’є сильнішого ворога, і державу, яка не впала.
Народ — не обіцяв легкого.
Ніхто не говорив “за тиждень закінчимо війну”. Народ сказав чесно: буде тяжко. І саме ця чесність дала мужність пройти крізь пекло. Бо коли ми самі собі не брешемо, то готові стояти до кінця.
Народ — не один.
За його спиною мільйони. Але саме народ тримає фронт єдності. Бо він не ділить нас на “своїх” і “чужих”, не сіє ворожнечу, а нагадує: ми всі — Україна.
Народ — не безгрішний.
Але він справжній. І в цьому найбільша перевага над усіма попередніми поколіннями, які мали шанс зупинити біду і не зробили цього. Народ не продав, не змовчав, не зрадив.
Єдине, за що народ шкодує — що він не заслуговує таку владу. Бо влада не українці. Влада не відчуває крові й болю цього народу, вона чужа й байдужа. І це найбільша несправедливість війни.
Сьогодні народ України — символ не лише своєї держави, а й світу, який ще здатен боротися за свободу. Народ став голосом тих, хто не має голосу, і щитом тих, хто не має зброї.
Тому ми маємо говорити відверто:
Україна ще тримається , бо народ тримається.
Ми віримо, бо народ не зламався.
Ми переможемо, бо народ не дозволив владі здатися.
Все буде Україна
