Під час моєї полеміки з Юлією Латиніною, російською публіцисткою, вона, насамперед зацікавлена в тому, щоб українці усвідомили свою цивілізаційну наближеність до Російської імперії й навіть пишалися тим, що розбудовували її разом із росіянами, трохи саркастично запитала мене, як я ставлюся до внеску Олександра Безбородька – одного зі стовпів катерининської Росії. І була дещо здивована тим, що постать цього державника не викликає в мене ані найменшого захоплення чи поваги. Ба більше, внесок Безбородька та інших катерининських можновладців в історію я сприймаю з огидою. Навіть якби я народився росіянином, це викликало б у мене почуття сорому. Бо пишатися участю державного діяча у завоюванні чужих земель і знищенні цивілізаційних можливостей для цілих народів – як це було з Безбородьком і Кримом – може лише той, хто виправдовує зло.
Але я не народився росіянином і навіть українцем не народився. Я народився євреєм. І мені ні на мить не спадало на думку пишатися досягненнями Льва Троцького – хоча з погляду впливу на перебіг цивілізації цей політик, безперечно, переважає десятки Безбородьків та інших імперських діячів. Адже його уявлення про «світле майбутнє» змінили – я б сказав, зруйнували – цивілізацію й відкрили дорогу до кривавих катастроф ХХ сторіччя для цілого світу. Але я завжди усвідомлюю: не можна пишатися тими, хто, хай і споріднений з тобою, проте служить злу й ненависті.
Ми часто виправдовуємо роль таких людей у політиці тим, що «в них не було вибору». Але вибір є завжди. І коли людина використовує свої здібності для легітимізації зла, стаючи завдяки цьому історичним персонажем, вона не може викликати поваги. Ми звикли називати таких людей «яничарами». Але й це не зовсім правда. Бо яничарами ставали ті, кого з дитинства виховували в імперській ідеології, кого змалку відірвали від власних коренів і хто не мав жодної цивілізаційної альтернативи. У буквальному сенсі – вони навіть не могли уявити, що така альтернатива існує. Із цієї точки зору система виховання майбутніх найманців була в Османській імперії досконалою – і саме ця пастка стала однією з причин її неминучого краху.
Але українські «яничари» – це зовсім інше. Вони не були позбавлені альтернативи. Вони свідомо обирали чуже як інструмент для власного зростання й збагачення. Так, співвітчизникам, як псам, залишалися кістки від їхнього «успіху», й ми чомусь маємо за це вічно дякувати.
Українців, які брали участь у розбудові Російської імперії, Радянського Союзу чи путінської Росії, виховували українцями. Вони робили власний вибір і ніколи не вважали це зрадою. Бо їхній світ існував не у категоріях честі чи гідності, а у категоріях бідності й багатства, підлеглості й влади, наближеності до монарха чи вождя. Це були нелюдські категорії. І так вони втрачали не лише свою українську ідентичність, але й людську подобу. Вони ставали бездушними, мстивими механізмами в чужій імперській системі. І жоден із них, на мою думку, так і не усвідомив, у яке провалля він потрапив, яку країну зрадив і якій справі служив.
Це повною мірою стосується і Дмитра Козака, якого сьогодні намагаються представити в західних медіа як «миролюбця», змушеного залишити Кремль, бо він начебто не зміг переконати Путіна відмовитися від силового загарбання України. Але Дмитро Козак зробив свій вибір свідомо, у дорослому віці. Так, можна сказати, що він почав кар’єру ще тоді, коли незалежної України не існувало. Але хіба йому бодай на мить спадало на думку застосувати свої здібності для служби новій українській державі? Ні, бо він чудово розумів: служба Росії, російській мафії, російській владі принесе йому набагато більше грошей і шансів опинитися на вершині. І не треба розповідати, що це «логічний вибір радянської людини». У 1991 році і я, і Козак жили в Росії. Обидва мали право на громадянство РФ. І перед обома була відкрита можливість кар’єри в Україні.
Я відмовився від можливості мати російське громадянство, від спокусливих професійних пропозицій – працював для українських медіа за гроші, яких ледве вистачало на обід у московському ресторані, шукав можливостей для власного зростання й виживання – тоді, коли ніхто в Україні не міг мене підтримати. Постійно стояв у чергах на реєстрацію у міліції під насмішкуватими поглядами, бо ж мав паспорт «третього сорту». А Козак у цей час робив кар’єру поруч із Путіним. То в кого був вибір, а в кого ні? Виходить, у мене – єврея – не було, а в нього, українця, – був. Серйозно?
Тому це не «дитячий випадок», а свідома зрада. Тим більше, що останні десятиліття свого життя цей «ефективний менеджер» присвятив загарбанню України й Молдови, створенню умов для того, щоб ці дві країни зникли з політичної карти світу й перетворилися на російські колонії. Нам просто пощастило, що він виявився недостатньо ефективним. А чому? А з тієї простої причини, що Козак, сам будучи зрадником, вважав усіх навколо потенційними зрадниками. Він щиро вірив, що людей із його рідних теренів можна легко купити грошима й обіцянками. Він прорахувався й примусив прорахуватися інших. І саме це стало прологом до його падіння. А зовсім не міфічне «миролюбство».
