Україна перед вибором
Сьогоднішня війна оголила не лише фронт і тил, а й глибинний нерв української державності. Ми воюємо не лише за території, не лише за незалежність від імперії, а й за право бути справжньою республікою. Бо незалежність без республіки завжди лишається умовною: можна мати прапор і герб, але якщо громадянин не відчуває, що влада належить йому, то це не свобода, а лише нова форма підданства.
Українці за три десятиліття після проголошення незалежності отримали право голосувати, але не отримали права управляти. Місцеве самоврядування часто залишалося імітацією, парламент — закритим клубом партійних списків, а референдуми — штучним інструментом, який запускають, коли це вигідно черговій еліті. Ми створили державу, але не створили громадянську республіку.
І тепер питання стоїть так: чи ця війна завершиться лише перемогою над Росією, чи стане моментом народження нової політичної культури — культури участі, відповідальності й свободи?
Історія республіки в українському серці
Український народ завжди мав інстинкт самоврядування. Він не приймав абсолютної влади, навіть коли був змушений жити під нею. Київське віче, козацькі ради, традиції магдебурзького права — все це було нашим способом сказати «ніхто не є паном назавжди».
Віче на Русі — це не просто зібрання, це була політична сцена, на якій вирішувалася доля князів і союзів. Запорозька Січ була практичною школою республіканізму: кошового могли зняти з посади в будь-який момент, і жоден отаман не був «недоторканним». Українські міста з магдебурзьким правом мали власні суди й бюджети, обирали війтів і радників, і в цьому була їхня справжня сила.
Колоніальні імперії цілеспрямовано руйнували ці практики. Російська імперія ліквідувала козацькі ради, радянська система зробила з громадян «гвинтики». Але навіть у найтемніші часи республіканський дух не зникав. Майдани стали найсучаснішою формою цієї традиції. Кожен Майдан був нагадуванням: ми ще вміємо збиратися, говорити, вирішувати самі. Проблема в тому, що після перемоги енергія зникала, а еліти знову будували вертикаль.
Централізована держава як пастка
Централізація здається привабливою. Для еліти це контроль, для чиновника — зручність. Але для суспільства централізація означає параліч.
Будь-яке рішення стає заручником кабінетів. Щоб відремонтувати школу чи лікарню, треба пройти довгий ланцюг погоджень, і все впирається у чиновника в столиці. Концентрація фінансів породжує спокусу для корупції: одна печатка може заблокувати цілий регіон. А громади, позбавлені ресурсів, втрачають сенс — вони існують лише як прохачі у влади.
У час війни це не просто неефективно — це небезпечно. Армія справді потребує централізованого командування, але тил мусить бути децентралізованим. Саме громади можуть швидко реагувати, коли обстріли руйнують інфраструктуру, саме громади знаходять спосіб відновити водогін чи дах школи. І якщо ми цього не зрозуміємо, ми будемо мати державу, яка програє не лише на фронті, а й у власних містах.
Самоорганізація у війні: доказ, що республіка можлива
Весна 2022 року стала моментом істини. Коли ракети падали на українські міста, держава ще шукала, як перебудувати систему. Але громади діяли вже. Люди самі організовували оборону, ставили блокпости, будували укріплення. Волонтерські штаби виникали стихійно, але вони стали серцем тилу: вони годували армію, збирали бронежилети, закуповували дрони.
У маленьких містах і селах створювали евакуаційні маршрути, шукали автобуси, домовлялися з водіями, рятували дітей. Там, де бомби руйнували школи і садки, батьки і вчителі разом за кілька тижнів відновлювали приміщення. Там, де зникала електрика, громади самі знаходили генератори.
Це була справжня республіка у дії — стихійна, але справжня. І головне: вона працювала краще, ніж централізована система.
Чому делегована демократія — це хибний шлях
Ми звикли до моделі, яку можна назвати «делегованою демократією». Раз на п’ять років ми голосуємо, а далі — «це вже їхня справа». Ця модель зручна для влади, бо народ стає мовчазним.
Виборець після виборів втрачає інструменти впливу. Депутат чи мер може пояснити будь-яке рішення фразою «мене обрали». Але відкликати його неможливо, притягнути до відповідальності — теж. Це породжує клановий контроль, коли кілька угрупувань розподіляють країну, а суспільство залишається глядачем.
Це не республіка. Це симуляція свободи. Справжня республіка починається там, де громадянин перестає бути спостерігачем і стає учасником. Бути громадянином складніше, ніж бути підданим. Але без цього свобода неможлива.
Світові уроки, які нам варто засвоїти
Швейцарія вже понад півтисячоліття доводить: можна бути стабільною країною без диктату центру. Кожен кантон має свої правила, і громадяни постійно голосують на референдумах. І саме ця постійна участь формує їхню політичну зрілість.
Ісландія після фінансового краху у 2008 році не пішла шляхом кулуарних домовленостей. Вони дали людям право переписати Конституцію. Текст писався онлайн, із тисячами коментарів громадян. Це було не лише про закон, а про культуру довіри.
Естонія довела, що цифрові інструменти можуть змінити політику: громадяни мають доступ до всіх рішень влади. Там не треба чекати звіту чиновника — дані доступні одразу.
Україна теж має свої приклади. «Партиципаторні бюджети» в окремих містах показали: коли громада сама визначає, на що витратити гроші, то витрати ефективніші. У роки війни громади врятували державу, бо діяли швидше за центри. Це доказ: республіка можлива, навіть коли її намагаються задавити.
Культура відповідальності: головна реформа
Республіка неможлива без внутрішньої зміни. Нам треба позбутися трьох хвороб, які залишилися у спадок від імперій.
Перша — споживацтво. Ми звикли казати: «держава повинна». Але держава — це не абстракція. Держава — це ми.
Друга — байдужість. «Моя хата скраю» завжди була формулою поразки. У час війни вона означає не лише слабкість, а й зраду.
Третя — подвійна лояльність. Ми надто довго жили у світі, де публічно говорили одне, а приватно — інше. Це роз’їдає республіку зсередини.
Культура відповідальності означає просту річ: бути громадянином важче, ніж бути підданим. Підданий делегує все наверх. Громадянин бере відповідальність щодня.
Виклик і шанс
Скептики скажуть: «У воєнний час народовладдя небезпечне, потрібна централізація». Це омана. Централізація може виграти одну битву, але ніколи не виграє війну. Бо війна — це не тільки фронт, це економіка, культура, довіра.
Так, народовладдя має ризики: популізм, маніпуляції, спроби кланів використати його проти суспільства. Але централізована вертикаль має ще більші ризики: абсолютний контроль у вузькому колі, корупцію, відчуження.
Захистом є три речі: прозорі процедури, освіта, і справжній громадський контроль. Це не мрія. Це питання виживання.
Республіка або тінь
Україна має шанс. Але шанс не безкінечний. Якщо ми виграємо війну і не створимо республіки, ми отримаємо відновлену імперію всередині. Вона буде з українським прапором, але з тією ж логікою: клан, вертикаль, підданство. І тоді наша перемога на фронті стане поразкою у мирі.
Перемога — це не тільки кордон і територія. Перемога — це коли громадянин відчуває, що держава належить йому. Коли ми знову відкриваємо для себе просту істину: свобода — це щоденна відповідальність, а республіка — це щоденна участь.
Але жодна республіка не народиться без просвітництва. Ми мусимо вийти з тіні невігластва, байдужості й подвійної моралі. Нам потрібна освіта, яка виховує громадянина, а не лише фахівця; культура, яка робить людину вільною, а не зручною для маніпуляцій; інформаційне середовище, яке навчає мислити, а не споживати готові кліше.
Республіка — це не тільки закони й інститути. Це ще й школа, університет, бібліотека, медіа, які формують відповідального й мислячого громадянина. Якщо ми не інвестуємо в просвітництво, то жодні механізми народовладдя не спрацюють — бо ними завжди зможуть скористатися сильніші й цинічніші.
Тому справжня перемога — це поєднання зброї і знання. Це країна, де люди не тільки захищають свою землю, а й здатні захистити свою свободу від байдужості й обману.
Україна або стане республікою просвітлених і відповідальних, або залишиться лише тінню себе.
