Передмова
Зовнішня політика є дзеркалом державного устрою. Те, як країна комунікує із зовнішнім світом, відображає рівень її внутрішньої організованості, стратегічного мислення та зрілості еліт. Україна за три десятиліття незалежності пройшла складний шлях — від спроб багатовекторності до прагматичної орієнтації на європейську інтеграцію. Проте навіть війна, що триває, показала: ми залишаємося державою реакції, а не ініціативи.
Україна отримала безпрецедентну увагу світу, але не перетворила її на системний вплив. Наш голос у міжнародних інституціях звучить, але не формує порядок денний. Партнери підтримують нас емоційно, та часто сумніваються у передбачуваності та професіоналізмі рішень. Це не лише наслідок війни чи ресурсних обмежень — це результат тривалого інституційного занепаду, слабкої аналітичної бази, кадрової деградації та відсутності довгострокового бачення.
1. Аналітична слабкість як системна вада
Україна не має розгалуженої системи стратегічних центрів (think tank-ів), здатних безпосередньо впливати на прийняття рішень. У більшості країн світу — США, Польщі, Франції, Ізраїлі — такі структури формують фундамент державної політики. У нас вони існують переважно на папері.
Розрив між експертним середовищем і владою став хронічним. Політичні рішення часто приймаються вузьким колом осіб без аналітичного супроводу. Міністерство закордонних справ має низку департаментів, але вони виконують технічні функції. Системного аналітичного прогнозування немає. РНБО, замість стати мозковим центром, перетворене на орган поточного реагування.
Брак аналітичної спроможності призвів до фрагментації зовнішньої політики. Замість єдиного курсу маємо мозаїку ситуативних ініціатив. Кожна нова адміністрація починає все з нуля. Документи не є стратегічними, бо їх зміст не підкріплений прогнозами, моделями ризиків і оцінками наслідків.
2. Дипломатична освіта без школи традиції
В Україні фактично не існує національної школи дипломатії. Дипломатична академія при МЗС не стала кузнею аналітиків чи стратегів. Програми часто зводяться до лекційного формату, бракує системи практичної підготовки, навчання переговорам, антикризовому управлінню, комунікації з медіа.
Молоді дипломати нерідко приходять у систему без досвіду та без усвідомлення ролі державного представника. Старше покоління залишилось у парадигмі “радянського протоколу”, де головне — форма, а не зміст. Реформа Академії, розпочата у 2017–2018 роках, частково оновила підходи, але не створила школи у європейському розумінні цього слова.
3. Політична несталість і втрата наступності
Ключова хвороба української дипломатії — відсутність політичної спадковості. Курс змінюється із кожною зміною влади. За останні двадцять років Україна пережила кілька поворотів — від “багатовекторності” до прозахідного курсу, від політики нейтралітету до безпекового зближення з НАТО. Кожна зміна орієнтирів підривала довіру партнерів.
Польща, наприклад, з 1990-х років послідовно рухається в рамках одного стратегічного напрямку — євроінтеграції та регіонального лідерства. Ізраїль має беззмінну доктрину безпеки понад півстоліття. В Україні ж зовнішня політика — заручниця політичної кон’юнктури.
Без спадковості неможлива ні довгострокова довіра партнерів, ні системне планування. Державна політика потребує не змін лозунгів, а стабільності намірів.
4. Реактивна культура управління
Українська зовнішня політика залишається реактивною: ми відповідаємо на виклики, не створюючи рішень наперед. Рішення ухвалюються під тиском подій або інформаційних хвиль, а не внаслідок планового прогнозування.
Більшість ініціатив виникають як відповідь на кризи: агресія РФ, енергетичні загрози, санкційні питання. Влада часто діє з мотивів політичної вигоди або для внутрішнього ефекту. Це робить курс непослідовним, а партнерів — обережними.
Стратегічне мислення передбачає формування сценаріїв. В Україні ж будь-яка стратегія існує на папері. Документи приймаються без інструментів виконання, без міжвідомчої координації і фінансового підкріплення.
5. Брак регіональних стратегій
Україна не має структурованого підходу до співпраці з позаєвропейськими країнами. Стратегія щодо Африки ухвалена лише у 2022 році, але є радше декларативною. Регіони Азії та Латинської Америки тривалий час залишались поза увагою.
Китай залишається великим партнером за обсягом торгівлі, але не за політичним впливом. Відносини з країнами Перської затоки, Індією, Туреччиною, Південно-Східною Азією розвиваються хаотично. Це свідчить про відсутність стратегічного бачення геоекономічних пріоритетів.
Регіональні програми могли б стати інструментом просування експорту, технологій і культурної присутності, але для цього потрібно мати мережу аналітичних центрів, кадровий резерв і координацію з бізнесом.
Наслідки відсутності планування
Війна 2022 року оголила масштаб провалу: Україна не мала жодних формальних безпекових гарантій. Будапештський меморандум був лише політичним документом без механізмів. Коаліція союзників виникла вже під час вторгнення, а не до нього. Це свідчення системної недооцінки фактору довгострокової безпеки.
Публічна дипломатія також залишалася слабкою. Російська пропаганда роками формувала антиукраїнські наративи, тоді як українська сторона не мала власного глобального меседжу. Лише після початку повномасштабної війни держава розгорнула комунікаційну роботу, але знову у кризовому режимі.
Кадрові політики
Призначення послів за політичними квотами. Однією з хронічних проблем української дипломатичної служби є практика призначення на посади послів людей не за фаховими заслугами, а за політичною доцільністю чи особистою лояльністю. В різні періоди низка посольських посад розподілялася за принципом «політичної квоти» – як винагорода для впливових осіб чи союзників влади. Часто такі призначенці не мали необхідного досвіду роботи в дипломатії. Резонансним прикладом стало призначення послом України в Болгарії Олесі Ілащук у 2022 році, яка до того не працювала ні в МЗС, ні на державних посадах і не мала профільної освіти (відомою була як спеціалістка з сексології та ювелірного бізнесу). Цей випадок викликав публічний скандал і критику, особливо з огляду на те, що МЗС дистанціювалося від рішення, вказавши, що призначення здійснене Офісом Президента. Така ситуація висвітлила системну проблему: політичне керівництво держави (передусім Президент) має визначальний вплив на кадрові призначення в дипломатії, і часом кадрові рішення приймаються без належного врахування професійної підготовки кандидатів.
Дефіцит професіоналізму та скандали. Призначення непрофесіоналів на відповідальні зовнішньополітичні посади неминуче позначається на якості роботи дипломатичного корпусу. В окремих випадках це призводило до дипломатичних скандалів або іміджевих втрат для України. Наприклад, нетактовні або нефахові висловлювання деяких українських послів ставали причиною напруженості у відносинах з партнерами. Відомий випадок – інтерв’ю посла України в Німеччині (літом 2022 р.), в якому були допущені суперечливі висловлювання щодо історичних постатей, що спричинило негативну реакцію у Польщі та Ізраїлі; внаслідок цього посла відкликали з посади. Такі інциденти свідчать про недостатню підготовку дипломатів до роботи з чутливими темами та про хиби у відборі кадрів. Так само, робота деяких посольств виявилася малоефективною у кризовий період – наприклад, на початку повномасштабної війни 2022 р. президент Зеленський звільнив послів України в кількох країнах (зокрема, в Угорщині, Німеччині, Індії, Чехії, Норвегії тощо) через незадовільні результати їх діяльності у справі консолідації підтримки для України. Це був безпрецедентний «розбір польотів», який засвідчив вимогу суспільства та влади до дипломатів працювати активніше і професійніше в умовах війни.
Проблеми кадрової політики і освіти. У ширшому сенсі, кадрова політика МЗС довго страждала від застарілих підходів. Експертні опитування вказують на дефіцит професійного персоналу та прорахунки кадрової політики як на один з найпотужніших негативних внутрішніх чинників, що впливають на ефективність дипломатії. За п’ятибальною шкалою експерти оцінили силу негативного впливу проблем із кадрами у 4,1 бала – тобто майже критично високий рівень. Серед цих проблем – недостатній професіоналізм і компетентність окремих посадовців, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність. Причини криються як у недостатній підготовці (прогалини дипломатичної освіти, про які згадувалося вище), так і в «відтоку мізків» – талановиті випускники-міжнародники нерідко обирають роботу в міжнародних організаціях чи приватному секторі, оминаючи державну службу через низькі зарплати та обмежені перспективи. Бюджетне фінансування дипломатичної служби теж залишається обмеженим (експерти оцінили цю проблему на 3,8 бала з 5), що не дозволяє масштабно нарощувати кадровий потенціал і присутність України за кордоном.
Таким чином, українська дипломатична служба потребує серйозного оновлення кадрів та підвищення професійних стандартів. Позитивні зрушення вже розпочато – МЗС впроваджує конкурсні процедури на ряд посад, запрошує молодих фахівців з володінням рідкісними мовами, започатковано програми стажування. Однак без системних змін (чітких критеріїв призначення послів, постійного підвищення кваліфікації дипломатів, очищення від випадкових людей) вирішити проблему неможливо. Публічна дипломатія та інформаційна робота українських посольств теж потребує посилення – наразі експерти оцінили цю сферу як «обмежену і слабку». У розпал гібридної війни недостатня проактивність на інформаційному фронті є недопустимою розкішшю. В підсумку, дипломатичний фронт України – не менш важливий, ніж воєнний, і його успішність прямо залежить від професіоналізму та відданості тих, хто його тримає.
Висновок
Україна має унікальний моральний капітал, здобутий через боротьбу за власну свободу. Але мораль — не стратегія. Вплив держави вимірюється не героїзмом, а інституційною сталістю, професійністю кадрів і точністю дій. Лише тоді, коли сила волі підкріплена системою, вона перетворюється на силу держави.
Зовнішня політика — це не набір декларацій, а інженерія довіри. Вона починається з інституцій, які мислять, аналітичних центрів, що передбачають події, дипломатів, які володіють не тільки мовами, а й контекстами, і держави, яка діє за планом, а не за обставинами.
Україна повинна перейти від реактивного до проактивного типу поведінки — від політики «відповідей» до політики «пропозицій». Саме ініціатива, а не оборона, визначає суб’єктність у XXI столітті.
Сучасний світ не чекає — він обирає тих, хто готовий діяти. Для України це означає необхідність трьох незмінних кроків:
Інституційна пам’ять. Зовнішня політика має продовжуватись незалежно від персоналій. Системи планування, регулярні аналітичні звіти, п’ятирічні стратегії — фундамент цієї пам’яті.
Меритократія та професіоналізм. Посада посла — не політична нагорода, а результат кар’єрної служби. Дипломатія має стати середовищем для найкращих, а не для наближених.
Публічна дипломатія і довіра. Українська культура, медіа, освіта, наука — це не периферія політики, а її ядро. Вони формують образ держави, який не потребує виправдань.
Успішна зовнішня політика — це замкнений цикл: аналітика → рішення → реалізація → оцінка → оновлення. Якщо хоча б один етап випадає, система розпадається. Саме тому Україна має зробити зовнішню політику не сферою «підписантів», а простором дії, де кожен крок вимірюється ефективністю.
Війна дала нам не лише випробування, а й шанс. Сьогодні Україна має безпрецедентний авторитет — його потрібно закріпити інституційно. Нею повинні не лише захоплюватись — із нею мають рахуватись. Це можливо лише тоді, коли за патріотизмом стоятиме професійність, за словами — аналітика, за дипломатією — стратегічна культура.
Майбутня Україна — це держава, яка не просить місце у світі, а задає стандарти його нової рівноваги. І для цього зовнішня політика має стати не відображенням нашої оборони, а інструментом нашого наступу — інтелектуального, політичного, цивілізаційного.
