Як українська влада перетворює державу на дім розпусти
У державі, яка воює, кожна посада має вагу.
Кожен підпис — це життя або смерть.
Тому призначення на міністерські крісла за принципом «свій» — не просто аморальність.
Це злочин проти самої ідеї державності.
В Україні формується новий клас — уряд некрономів та їх фаворитів.
Не реформаторів, не кризових менеджерів, а зручних, лояльних і постільно близьких.
Тих, кого не треба переконувати — достатньо подзвонити чи перевернути на бік у ліжку.
У цивілізованих країнах такий зв’язок між чиновниками — це червоні прапори на вихід.
Уряд Свириденко (читай Зеленського-Єрмака) міністрів підбирають не за компетенцією, а за “комфортом”, держава втрачає керованість.
Коли особисті стосунки стають фактором політичної ваги, будь-яке міністерство перетворюється на приватний кабінет.
І тоді вся система управління починає працювати не на результат, а на збереження рівноваги між фаворитами.
Саме так у нас формуються “тандеми”, “зв’язки”, “команди”.
Проблема не в тому, що люди сплять один з одним. Проблема в тому, що це знайомство замінило компетенцію.
Коли енергетикою керують за принципом наближення, а не професійності,
ми отримуємо не стратегічне бачення, а нескінченні “тимчасові рішення”.
Коли міністерства наповнюють люди з особистої орбіти тих, хто має вплив,
влада перестає бути системою — вона стає театром залежностей.
Це і є некрофаворитизм —
форма політичного паразитизму, де неефективність виправдовується лояльністю.
І саме тому жодна реформа не доходить до фіналу: бо будь-яке оновлення загрожує стабільності відносин.
Влада, яка призначає за близькість, — небезпечніша за владу, що краде. А у нас і те, й інше…
