Мир — слово, яке не має права звучати в устах людей без довіри. І тому призначення Андрія Єрмака головою державної делегації на «мирні» переговори — не дипломатична новина, а випробування на предмет того, чи ще існує в цій країні політичний сенс слова «легітимність». Переговори, що визначають траєкторію майбутнього, не можуть очолювати фігури, які уособлюють кулуарну концентрацію впливу, системний дефіцит прозорості та розрив із суспільною довірою. Це не питання смаків. Це питання державної безпеки.
Захищники призначення скажуть: «Нам потрібні сильні менеджери». Але переговори — не тендер і не презентація. Це тест на репутацію, довіру та відповідність інтересам держави, а не однієї політичної групи. Людина, чиє ім’я роками стає маркером тіньової надвлади та неформального керування інституціями, не може бути «обличчям миру». Бо мир тримається на довірі — і руйнується від першої підозри в приватних мотивах.
Єрмак — це не порожнє прізвище. Це символ певної моделі управління: «все вирішується в Офісі», «інституції — декорація», «закон — варіативний інструмент». Коли така модель сідає навпроти Москви з мандатом говорити «від імені України», вона автоматично переносить на стіл переговорів свою головну хибу — приватизацію державності. А приватизована державність не здатна укласти угоду, яка витримає час. Вона здатна лише на короткотермінову «стабілізацію» для вигоди тих, хто її контролює. Кожен, хто бачив, як працюють реальні мирні процеси, знає: якщо переговорник не уособлює національної довіри, документ помре того ж дня, коли його підпишуть.
Є і другий рівень проблеми — сигнальний. Переговори завжди про сигнали. Кого ти ставиш головним — тим і вимірюєш ціну миру. Коли на чолі делегації стоїть людина, яку значна частина країни сприймає як архітектора тіньового впливу, це читається так: «ми домовляємося про зручний мир для влади». Такий сигнал знецінює позицію України на старті й робить будь-які «червоні лінії» недостовірними в очах партнерів і суспільства. Немає довіри — немає кредиту на непопулярні рішення. Немає кредиту — немає стійкої угоди.
Третій рівень — безпековий. Переговори з агресором — це завжди про твою реальну BATNA (кращу альтернативу відсутності угоди), про здатність тримати позицію, про дисципліну виконання. Делегація з дефіцитом суспільного мандату підриває бойовий дух і руйнує внутрішню координацію: військо питає «за що воюємо далі», суспільство — «хто й що підписує», партнери — «чи не повторюється історія з імітацією реформ і реальної волі». Усе це ослаблює переговорну силу більше, ніж будь-який «жорсткий пункт» у чернетці.
Мені скажуть: «Не персоналізуйте». Але тут персоналія і є змістом. Переговори — це завжди політична відзнака найвищої довіри. Їх очолюють люди, які уособлюють державу, не «доступ до президента». Якщо в суспільному дискурсі роками циркулюють версії про токсичний вплив, кулуарність, тиск на інституції — навіть без вироків це вже достатня причина, щоб не ставити це прізвище на чолі національного представництва. Бо переговорник без довіри — мінус до позиції країни ще до того, як він скаже перше слово.
Є й моральна площина. Мир без справедливості — це обман нації. Мир без пам’яті — зневага до мертвих. Мир без відкритого мандату — політичне самозбереження під виглядом державної мудрості. Коли стрічки новин приносять чергові свідчення розстрілів полонених, — будь-яка розмова про «угоди», у яких зникає відповідальність за злочини, звучить як цинізм. І тут персоналізація важить: переговорник має бути людиною, яка не викликає сумнівів у тому, що вона говорить мовою справедливості — а не технології.
«Які перемоги він принесе?» — запитання не емоційне, а змістове. Перемоги в переговорах вимірюються трьома речами: збереженою суб’єктністю, захищеною справедливістю і зміцненою спроможністю держави виконувати взяті зобов’язання. Призначення, яке б’є по довірі, — не приносить жодної з них. Воно приносить лише хитку паузу, що коштуватиме дорожче, ніж тепер здається.
Що робити? Мінімум, без якого будь-які «перемовини» не мають права стартувати. Перше — публічний мандат. Офіційна заява президента й уряду в парламенті з предметом і межами переговорів, чітко визначеними «червоними лініями» (територія, безпека, відповідальність за воєнні злочини, репарації). Друге — репрезентативна делегація: кар’єрні дипломати, юристи міжнародного права, фахівці з безпеки й перехідного правосуддя з бездоганними досьє. Третє — відкритість текстів: попередня публікація будь-якого проєкту угоди з правовим аудитом і безпековою оцінкою до підписання. Четверте — суспільний контроль: парламентські слухання, регулярні звіти делегації, персональна відповідальність переговорників. П’яте — заміна голови делегації на фігуру, яка не розділяє країну, а об’єднує її — принаймні в питанні права представляти нас за столом, де вирішують майбутнє.
Це не «полювання на відьом». Це повернення до простих державних норм, без яких ми скотимося з дороги: довіра → легітимність → стійкість. Їх не замінить жодна «сильна рука» і жоден «переговорний талант». Тому що в переговорах із Москвою важить не талант індивідуума, а консенсус нації, інституційна сила і моральний мандат. І саме цього бракує призначенню, яке нам зараз підсовують як «необхідний крок».
Не робіть вигляд, що країна не бачить. Вона бачить. Не робіть вигляд, що країна забуде. Вона не забуде. Не робіть вигляд, що «так треба». Треба — чесно. Треба — прозоро. Треба — людьми, які уособлюють державу, а не її тінь. Інакше жодна угода не встоїть, а жоден «мир» не буде нашим.
