Тепер нам брешуть про мир, щоб уникнути відповідальності.
І це — не просто красива фраза.
Це — формула епохи, яка завершується на наших очах.
Формула влади, що ніколи не була суб’єктом, а лише актором, якому дали роль без тексту, масштаб без внутрішнього стержня, країну без здатності її осягнути.
Їм дали крісло, але не дали хребет. І вони вирішили компенсувати брак хребта бурхливою імітацією величі.
Шість років країні продавали «неминучу перемогу» так само, як колись продавали дешевий пострадянський гумор: яскраво, гучно, без змісту, зате з хорошим бюджетом.
Перемогою прикривали неможливе для прикриття:
схеми, офшори, тендери, дружбу з гаманцями, тіньові делегації в Оман, токсичних радників, витіснення професіоналів, фальшиві реформи, прикриття агентури і повільне, але системне руйнування державних інституцій.
Перемогою прикривали грабунок.
Надією — розклад.
Риторикою — порожнечу.
Нас годували перемогою так само, як годують дитину, щоб та не плакала: яскравою іграшкою в руках, щоб вона не помітила, що за спиною з дому виносять меблі.
Нам показували країну, «яка все контролює» — у той час як на складах гнили бронежилети, на тендерах літаки розбивалися об корупцію, а рішення на фронті ухвалювалися не генералами, а людьми, які дивилися на карту країни із колонками «дохід» і «ризики».
Поки країна сподівалася — влада ділила контракти.
Поки армія стояла — влада стояла на схемах.
Поки суспільство вірили — вони витягували готівку зі скриньки з етикеткою «на перемогу».
Вони знали, що віра — кращий анальгетик. І користувалися цим без тіні сорому.
Та ось тепер, коли ширма перемоги розпадається, вони змінили жанр.
Тепер нам брешуть про мир.
➤ Про «мир», який пахне не переговорами, а ультиматумом.
➤ «Мир», який виглядає як повільний, технологічно запакований сценарій капітуляції — продуманий не тут і не для нас.
➤ Мир, який не зшиває країну, а розшиває її по живому.
➤ Мир, у якому нема ні справедливості, ні гарантій, ні державності.
➤ Мир, який має лише одну функцію: зняти з когось кримінальну, політичну й історичну відповідальність за рахунок нас самих.
Бо тепер мова не про перемогу.
Тепер мова — про страх.
➤ Страх перед розслідуваннями.
➤ Страх перед партнерами, які вже не вірять ані словам, ані сльозам.
➤ Страх перед папками, що зберігаються у Вашингтоні.
➤ Страх перед тим, що країна побачить: корупція була не побічним ефектом, а способом існування влади.
➤ Страх перед тим, що правду вже неможливо затоптати марафоном.
Коли влада відчуває кінець, вона починає говорити про мир.
Не про мир як стратегічний результат — про мир як політичну індульгенцію.
Мир як відкуп.
Мир як втечу.
Мир як спробу сховатися під глобальним рішенням і сказати:
«Це не ми здали — це нас змусили».
«Це не наш вибір — це світова кон’юнктура».
«Це не наша відповідальність — це ваш срач».
Так не будують державу.
Так не рятують країну.
Так лише топлять історію, затягуючи із собою майбутнє.
Саме тому риторика Зеленського так нагадує втомленого гравця, який програв усе — і себе, і команду, і столицю, і довіру, — але ще робить вигляд, що гра триває.
Гравця, який хоче встати й піти до того, як рахунок стане публічним.
Бо публічний рахунок — це кінець. Не політичний — історичний.
Нам брехали про перемогу, бо перемога була ширмою.
Тепер брешуть про мир, бо мир став виходом.
У цих двох брехнях — одна природа.
Природа влади, яка ніколи не знала, що таке відповідальність.
Природа влади, яка сприймає державу як ресурс, народ — як статистів, війну — як декорацію, а власне майбутнє — як серію угод, підписаних у тіні.
І є один принциповий момент, який вони недооцінили:
ті, хто брехали про перемогу, ніколи не принесуть чесного миру.
Бо чесний мир можливий лише тоді, коли є суб’єктність.
А суб’єктність — це те, що ця влада добровільно здала першою.
Україна не може вдруге проковтнути брехню.
Першу ми проковтнули через надію.
Другу хочуть змусити проковтнути через страх.
P.S. я, все ж таки, хочу випити кави в Ялті під українськими прапорами на набережній, а для цього потрібна довіра народу, правда в усьому та ретельна підготовка держави до опору.
