Редагуючи капітуляцію: як з 28 пунктів зробили 19 під соусом “успіх дипломатії” - Владислав Смірнов

Історія з «мирним планом Трампа» дуже показова ще й тим, як швидко навколо неї почали будувати заспокійливу обгортку. Спочатку ми отримали 28 пунктів з очевидно московським запахом: нейтралітет, скорочення армії, фактичне визнання окупації, заморожування лінії фронту, зняття санкцій із Росії. Суспільство назвало це своїми словами — план капітуляції. Європейці теж не сильно стримувалися в оцінках. І ось тепер — другий акт. Нам кажуть: «Не переживайте, план скоротили до 19 пунктів, частину вилучили, частину змінили. Того жаху, що ви бачили, вже немає».

Звучить, ніби трагедію скасували. Насправді — ні. Трагедію просто намагаються зробити менш впізнаваною.

Ключова фігура, яка виходить у медіа і озвучує нову лінію, — радник ОП Бевз. Він повторює класичні формули заспокоєння: жодне зауваження української сторони не залишилося без реакції; частину пунктів США переформулювали; американські пропозиції «враховують ключові пріоритети України». Hromadske, як завжди, працює ретранслятором: підзаголовок, цитати, картинка, трохи контексту — рецепт готовий. Психологічний ефект зрозумілий: людям пропонують повірити, що «ми постояли за своє, нас почули, найгірше відкинули».

Проблема в тому, що за межами загальних фраз нам не кажуть найпростішого: що саме залишилося в цих 19 пунктах. Немає тексту. Немає розшифровки. Немає порівняння «було/стало». Є лише словесний гель, який має зняти суспільне подразнення: «не хвилюйтеся, ми в процесі».

З погляду переговорної психології тут працює дуже проста схема. Спочатку вкидається максимально завищена претензія — той самий план із 28 пунктів, де Україна повинна погодитися майже на все, що Кремль хотів отримати з 2014 року. Далі, коли реакція виявляється дуже негативною, включається «редагування» — найгрубіші, найочевидніші, найтоксичніші вимоги прибираються або маскуються. Потім «оновлену версію» подають як результат серйозної роботи: ми поговорили, ми домоглися змін, ми захистили інтереси. Фактична суть — рамка, за якою Україна залишається слабкою, а Росія — невідкараною загрозою — зберігається. Змінюється тільки тон і форма.

Те, як це подається зараз, дуже добре лягає в цей сценарій. Нам більше не кажуть: “ось вам рамка Трампа”. Нам кажуть: “ми працюємо в спільній рамці, яка вже відображає наші пріоритети”. При цьому ніхто не говорить, що ключові червоні лінії — територія 1991 року, повне членство в НАТО, жодних обмежень на нашу армію, жодних амністій РФ, жодної легалізації окупації — внесено в документ як обов’язкові умови.

Якщо додати сюди ще «спільну заяву» США–Україна, де протокольно було зафіксовано, що фінальні рішення з мирного врегулювання ухвалюватимуть президенти двох країн, картина стає ще яснішою. Нас заводять не в простір української рамки, а в коридор, де рамку формує американська сторона, відкориговану російськими побажаннями, а Києву відведено роль сторони, що «висловлює позицію» — але не визначає структуру угоди.

Звідси — вся ця дипломатична лушпайка з «оновленою рамкою», «відображенням українських пріоритетів», «скороченням» пунктів. Це не відмова від хибної логіки, а її косметичний ремонт.

І тут ми впираємося в головне, що не люблять озвучувати ні наші дипломати, ні ті, хто пише про це нейтральними словами. Так, план Трампа, скоріш за все, писали в Москві — або в тісному контакті з російським інтересом. Але просунути його на нас стало можливо тільки тому, що Офіс Президента сам зробив себе керованим через компромат.

Операція «Мідас», історія з Міндічем, офшорні схеми з Pandora Papers, дрони «Flamingo», провал з мінометними мінами, відкатні контракти в оборонці, блокування НАБУ, спроби втечі ключових фігурантів — усе це не просто внутрішні «скандали». Це — база даних, яку мають наші партнери і наші вороги.

США можуть собі дозволити тиснути через «рамку», бо знають: Банкова не в тому стані, щоб стукнути кулаком по столу. Зеленський, Єрмак, Умєров — люди, на яких уже є достатньо матеріалу, аби в потрібний момент натиснути. Не обов’язково судом. Достатньо натяком: або ви «конструктивні», або документи виходять у публічний простір. Росія, своєю чергою, теж не порожня — зв’язки з Деркачем, енергетичні схеми, «офіси», де перетримували кеш від українських оборудок, — їхні інструменти шантажу не кращі, але такі ж.

Сильна, чиста влада при появі такого документу могла б сказати:

«Ця рамка неприйнятна в корені. Вона суперечить Статуту ООН, Конституції України та базовим принципам безпеки. Ми готові обговорювати тільки план, що починається з повної деокупації та визнання РФ агресором. Крапка».

Те, що робить наша дипломатія зараз — це повзуче ковзання. Вони не сказали «так». Але вони вже перестали говорити «ні». Вони перейшли на «ми працюємо над змінами», «те, що ви бачили, вже історія», «нам важливо, щоб українські інтереси були враховані».

Це не позиція країни, яка має власний План Перемоги.

Це поведінка системи, яка боїться власних скелетів і намагається виграти час за рахунок суспільства. Офіс Президента намагається продати нам не відмову від капітуляційної логіки, а комфортну версію тієї ж логіки. Вона звучить так: «Ми не здаємось, ми просто працюємо з пропозицією. Ми не погоджуємося на те, що було, ми погоджуємося на те, що буде після наших правок».

Реальне питання одне:

чи буде в цьому «оновленому» документі хоч одна з ключових речей, які ми декларуємо як нація:

— кордони 1991 року;

— жодної легітимізації російської окупації;

— членство в НАТО як ціль, а не заборонена тема;

— повна відмова від скорочення армії за чужою вимогою;

— репарації та трибунал до зняття будь-яких санкцій;

— жодних особливих статусів для зони окупації в інтересах Кремля.

Якщо цього немає — всі висловлювання про “ми прибрали кілька пунктів” не варті нічого.

Насправді ситуація проста до цинізму. План писали в Москві. Доставляли через Вашингтон. Тиснуть — через те, що на Банковій давно вивели “кабель” із компромату. Тепер цей кабель використовують як джойстик. Наша дипломатія намагається зробити вигляд, що ми теж тримаємося за пульт. Але ми його не тримаємо. Нас просто переконують, що гра відбувається «з нами», а не «над нами».

Допоки Україна не повернеться до власної рамки — своєї доктрини перемоги, власних процедур легітимності, парламентського контролю, прозорих червоних ліній і просто принципу «ніяких кулуарних кадрових “рішал”», — будь-яке «редагування» чужих планів буде не нашою зовнішньою політикою, а нашою внутрішньою слабкістю.

Посмішка Бевза у коментарі, заголовок Hromadske й формула «того плану більше нема» не змінюють головного: або Україна озвучить публічно своє «ні» — чітке, безумовне, процедурно оформлене, — або рано чи пізно нам продадуть “19 пунктів”, “12 пунктів” чи “оновлену форму”, яка по суті буде тим самим російським сценарієм, що пройшов через американську редактуру і українську мовчанку.

Якщо називати речі своїми іменами — наша проблема не в тому, що існує план Трампа. Наша проблема в тому, що Банкова досі не має сміливості поставити на стіл власний план і сказати: «Ми будемо говорити тільки за цією рамкою — або не будемо взагалі».

Фото: Рубіо та Єрмак позитивно оцінили перші результати переговорів України і США в Женеві щодо мирного плану (Getty Images)