Європа звикла до того, що кризи приходять ззовні. Але найнебезпечніші — народжуються всередині. І коли сьогодні міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський каже в парламенті, що президент країни готує “психологічний і політичний грунт для виходу з ЄС”, — це не шоу для внутрішнього вжитку. Це тріщина в архітектурі, на якій тримаються наші тилові комунікації. І тріщина ця йде просто під ногами України.
Ми роками чули: “Польща — наш головний союзник”, “Польща — наш адвокат у Європі”, “Польща — наш міст у ЄС”. Але союзники — не ікони. Союзники — це держави, які діють виключно в межах власного інтересу. І коли Варшава починає фліртувати з Polexit у той момент, коли Україна веде війну на виживання, це говорить одне: ніхто ніколи не покладе інтереси України вище своїх.
Польська євроскептична риторика — не нова. Її десять років вирощували праві партії, які будували для виборця паралельний всесвіт: “Брюссель – загроза”, “ЄС – диктатура”, “множинні цінності – атака на польську ідентичність”. Це не випадкові фрази, це багаторічні вкладення у політичну свідомість виборця. Та сама методика, яка свого часу привела Британію до самознищення.
І тепер маємо те, що маємо: президент Польщі відмовляється підтримати зелену політику ЄС, відкидає ідею глибшої інтеграції, говорить про “загрози суверенітету”, а Сікорський — той самий, який чудово знає, як починаються геополітичні катастрофи — каже: “Так починається Polexit.”
Це не спекуляція. Це діагноз.
І в цій історії найменш важливо, чи хоче Польща реально виходити з ЄС. Бо навіть флірт з таким сценарієм уже розхитує фундамент всієї східноєвропейської безпеки.
Україна зависає між двома реальностями.
Перша — романтична: Польща тримає наш тил, захищає нас у ЄС, відкриває двері нашим людям, нашим товарам, нашій політиці.
Друга — реальна: Польща діє тільки як Польща. І коли внутрішньополітичний інстинкт каже їй: “Створюй конфлікт із Брюсселем”, вона створить — навіть якщо це удар по Україні.
Polexit для України — це не теоретична загроза. Це — повноцінний стратегічний ризик на трьох рівнях.
Перший рівень: політичний.
Польща була нашим найгучнішим голосом у ЄС. Не романтичним — прагматичним. Без польського “яструба” Євросоюз стає тією самою Європою, проти якої ми завжди боролися: млявою, зручною, стерильною і завжди готовою знову “порозумітися з росією після війни”.
Якщо Польща випадає з ЄС, за столом залишається компанія, де Україна звучатиме тихіше, слабше, менш переконливо.
Другий рівень: економічний.
Польща — наш сухопутний дихальний клапан у Європу. 90% автомобільного експорту, більшість залізничного — все проходить через польську територію. Polexit = подвійний кордон. Польсько-німецький кордон стає зовнішнім кордоном ЄС. Українське зерно, метал, деревина, хімія, продукція переробки, машини — все стає дорожчим, повільнішим, менш конкурентним. Кожен день простою — удар по економіці, яка й так тримається на стресі.
Люди? Мільйони українців, які сьогодні перебувають у Польщі під захистом європейського законодавства, завтра залежать від настрою одного польського парламенту. Директор департаменту змінюється — статуси змінюються. Це — холодний факт.
Третій рівень: безпековий.
Польща поза ЄС — це Польща без європейського “страхового полісу”. Економічно слабша. Політично самотніша. Вразливіша до російської дезінформації, до примітивного популізму, до внутрішніх криз. А де є вразливість — туди заходить росія.
Польща стає не сильнішим тилом, а нервовим тилом. А нервовий тил — це поганий тил для України.
І найцинічніше — ми можемо опинитися між двох млинів.
Брюссель чекатиме від нас дистанції від Польщі.
Польща чекатиме лояльності до Варшави “як до найважливішого союзника”. А ми в цей момент будемо проходити власні переговори про вступ до ЄС. І весь цей театр — без нашої участі. Без нашого слова. Без нашого права голосу. Бо так влаштований світ: коли сильні сваряться, слабким кажуть “не втручатися”.
Але головне питання — навіть не в Польщі.
Головне питання: що це означає для України?
Означає дуже конкретне.
Що Україна має зупинити власну залежність від будь-якого одного союзника — навіть найближчого. Що ми маємо розбудовувати прямі стратегічні лінії з Берліном, Парижем, Гаагом, Римом — не через посередників. Що ми маємо диверсифікувати логістику: Словаччина, Румунія, порти, внутрішні коридори. Що ми маємо ставати суб’єктом у Європі, а не просителем чи молодшим партнером Варшави. Polexit може не статися. Але сам факт того, що слово “вихід” звучить з вуст польського МЗС — холодний душ. Це нагадування, що Європа, в яку ми так прагнемо, не є нейромережевою утопією з ідеальних цінностей. Це система, яка тріщить, свариться, поглинає сама себе, будує й руйнує союзи.
І якщо ми хочемо в ній не загубитися, не стати жертвою чужих сварок, не бути об’єктом — ми повинні грати жорстко. Як Польща. Як Британія колись. Як Німеччина завжди.
Ніхто нас не рятуватиме.
Ніхто не стане для нас країною-опікуном.
І ніхто, окрім нас самих, не утримає Україну в системі координат, де наші інтереси важать не менше, ніж інтереси сусідів.
Polexit — це не тільки польська криза. Це тест на дорослість України. І вперше за довгий час ми бачимо, що світу не більше потрібна наша європейська інтеграція, ніж ми самі.
І від того, як ми відреагуємо на цей розлом, залежить, чи будемо ми суб’єктом у новій Європі — чи черговою країною, яка мовчки підлаштовується під чуже марево “суверенітету”.



















