Як фільм Івана Лозового про грузинські реформи попереджає Україну про реванш
28 листопада 2025 року в Києві відбувся закритий передпоказ документального фільму Івана Лозового «Хірурги прогнилої системи». Формально це кіно про успішну боротьбу з корупцією в Грузії часів Міхеїла Саакашвілі. По суті — це дуже точне попередження Україні про те, що буває з країною, яка зуміла виграти війну з корупцією, але не змогла захистити здобутки від політичного реваншу.
У невеликій залі кінотеатру «Жовтень» поряд опинилися люди, які добре знають, що таке реформи не з презентацій, а з власного досвіду. Поруч зі мною сидів Мішель Терещенко. У залі були учасники фільму, один із операторів, сам Іван Лозовий. І головне — був Гігі Угулава, колишній мер Тбілісі, один із ключових людей команди Саакашвілі. Це задавало планку: стрічка має бути або на рівні серйозного історико-політичного документа, або провалиться на очах тих, хто творив цю історію.
Не провалилася.
Рівень Discovery, структура Netflix
Почнемо з того, що в українській публічній уяві документалістика часто асоціюється з чимось «дешевим, але чесним»: камера, інтерв’ю, трохи архіву – і вже «документальний фільм». Проєкт Лозового цю уяву ламає.
За якістю зйомки, звуку, монтажу і драматургії «Хірурги прогнилої системи» впевнено тримають планку Discovery чи сильних політичних документалок Netflix. Камера працює не як випадковий свідок, а як інструмент: продумані ракурси, точні плани, грамотна робота зі світлом. Інтерв’ю з героями записані в візуально продуманих просторах, немає відчуття «чергової розмови в офісі», до яких ми звикли у телевізійних ток-шоу.
Окрема тема — звук і переклади. Озвучка грузинських спікерів зроблена професійно: голоси не «перекрикують» оригінал, але й не губляться. І це важливо: фільм тримається на живих історіях тих, хто будував нову грузинську державу. Їх потрібно чути не як фон, а як суб’єктів політики.
Монтаж — ще один сильний бік. Стрічка має чіткий темпоритм: немає затягнутих шматків, немає відчуття, що автори «добирають хронометраж». Оповідь рухається по логічній осі: від діагностики старої системи — до хірургічного втручання, від радикальних рішень — до наслідків і помилок.
Ця форма важлива не через естетський снобізм. Вона важлива тому, що в Україні тема корупції давно перетворена на шум. Щоб пробити цей шум, фільм мусить бути і сильним змістовно, і переконливим візуально. Лозовий з командою з цим завданням впорався.
Що показує фільм: розтин старої держави
Головна цінність «Хірургів прогнилої системи» в тому, що вони не обмежуються загальними мантрами про «боротьбу з корупцією». Фільм демонструє те, чого зазвичай бракує українським дискусіям: механіку.
Грузія початку 2000-х у кадрі — це країна, де корупція є не «проблемою», а способом існування. Хабар — це мова, на якій говорять громадянин і держава. Кожен контакт із системою — від дорожньої поліції до університету — побудований на поборах. Фільм поетапно показує, як команда Саакашвілі взялася це змінити.
Перший етап — радикальний розрив зі старою системою. Масове звільнення старої ДАІ, очищення митниці, реформа прокуратури, жорсткі рішення щодо судової влади. Це не «корекція», а саме ампутація: стара система не підлягала лікуванню.
Другий етап — побудова нової конфігурації держави. Поява прозорих сервісних центрів, дерегуляція, різке скорочення чиновницького апарату, зміна логіки взаємодії громадянина з державою. У фільмі це не абстракція: ми бачимо людей, які це робили, чуємо їхні аргументи, сумніви й ризики.
Третій етап — зміна суспільної психології. Грузія, яку ми часто романтизуємо як «країну, де не беруть хабарів», стала такою не тому, що грузини раптом полюбили закон. Вони побачили, що закон працює. Що хабар — це не норма, а ризик. Що держава може бути не хижаком, а сервісом. Фільм змушує зрозуміти: перемога над корупцією — це не лише чистка інституцій, це ще й переустановка очікувань від держави.
Моє питання до Угулави: як можна було програти після такої перемоги?
Після завершення показу, під час обговорення, я поставив Гігі Угулаві питання, яке вважаю ключовим не тільки для Грузії, а й для України:
чому країна, яка так радикально розірвала з корупційною традицією, у підсумку опинилася під владою Іванішвілі та проросійських сил? Чому команда реформаторів, яка збудувала нову державу, не змогла захистити її від реваншу?
Це питання не про «історичні нюанси». Це питання про архітектуру державної безпеки.
Відповідь Угулави, в різних формулюваннях, зводиться до одного: реформатори не заклали достатньо сильних інституційних запобіжників. Система надто сильно спиралася на людей, а не на структури. Коли ключові фігури пішли, а суспільство втомилося, прийшли інші — з іншими цілями, іншими зовнішніми зв’язками, іншою лояльністю.
Грузія змогла перемогти побутову корупцію і радикально змінити інфраструктуру держави. Але вона недооцінила масштаби зовнішнього впливу й здатність проросійських еліт скористатися демократичними процедурами, щоб повернути контроль.
Для України це звучить як дзеркало.
Грузинська помилка як українське попередження
Фільм Лозового дивним чином розташований між історією і прогнозом. Для Грузії це вже минуле. Для України — можлива майбутня траєкторія.
Грузинський кейс показує дві речі.
Перше: корупцію можна перемогти. Не частково знизити, не «оптимізувати рівень», а саме вирізати як гангрену. За наявності політичної волі, команди й підтримки суспільства це не фантазія. У фільмі достатньо конкретики, щоб більше ніколи не говорити «у нас так не вийде».
Друге: перемога над корупцією не гарантує перемоги над реваншем. Якщо інституції не стають по-справжньому стійкими, якщо суспільство не бере на себе відповідальність за політичну рамку, якщо зовнішній ворог зберігає вплив через гроші, медіа, спецслужби — країна може зробити коло і повернутися в руках тих, проти кого вона колись повставала.
Українська ситуація сьогодні в чомусь небезпечніша. Ми ведемо повноцінну війну з Росією, маємо формальну розвиненість антикорупційної інфраструктури, але живемо в державі, де корупція в обороні — не виняток, а системний ризик. Фільм «Хірурги прогнилої системи» на цьому тлі не просто виглядає кейсом-успіхом; він читається як пряма інструкція, що буде, якщо після перемоги ми віддамо країну назад у руки тим, хто зараз «пристосувався» і чекає свого моменту.
Лозовий як режисер політичної операції
Окремо варто сказати про самого автора. Іван Лозовий — фігура, яка в українському публічному полі завжди була на стику політики, громадянського активізму та аналітики. У цьому фільмі він робить те, чого зазвичай не робить держава: проводить повноцінну політичну й інституційну дисекцію чужого, але дуже релевантного досвіду.
Його сила не в тому, що він «захоплюється Саакашвілі». Фільм не виглядає як пропагандистська агитка. У кадрі багато поваги до реформаторів, але також достатньо тверезості, щоб не приховувати їхніх прорахунків. Немає спроби переписати грузинську історію як одновимірну казку про героїв і зрадників. Є увага до деталей, до людей, до контексту.
Ще один важливий момент: фільм мислить українською оптикою. Так, він знятий про Грузію, але зроблений для України. Це відчувається в акцентах, у питаннях, у монтажних рішеннях. Автор не ховає головне: грузинська історія потрібна нам не як екзотика, а як жорсткий приклад того, що може зробити політична воля — і що може зробити її відсутність у критичний момент.
Три речі, які мене вразили як глядача й аналітика
Перше — масштаб грузинської сміливості в боротьбі зі спрутом корупції . Те, що команда Саакашвілі реалізувала на початку 2000-х, — це рівень радикалізму, до якого українська політична система так і не наблизилася. Ми весь час граємо в косметичні ремонти там, де потрібне хірургічне втручання. Фільм показує: коли політична еліта готова ризикувати своїм рейтингом і кар’єрою, реформи можливі в термінах кількох років, а не десятиліть.
Друге — наївність щодо майбутнього. Грузини не були наївними щодо необхідності рішучих кроків. Але, схоже, вони виявилися наївними щодо незворотності досягнутого. Вони виграли етап побудови нової держави, але недооцінили, що старі й нові олігархічні центри впливу не зникають — вони чекають. І коли суспільство втомлюється від реформаторського темпу, приходять ті, хто обіцяє «стабільність».
Третє — відчуття, що Україна зараз стоїть у точці, де грузини були десять–п’ятнадцять років тому, але з додатковим фактором війни. Ми можемо повторити їхній успіх у частині боротьби з корупцією — але й можемо повторити їхній провал, якщо не подумаємо про те, як захищати державу від власних же еліт.
Уроки для України
Фільм пана Івана формулює кілька уроків, які варто називати вголос.
Перший: реформи не можна будувати виключно на людях. Скільки б ми не шанували поодиноких чесних міністрів, прокурорів чи генералів, без інституційних механізмів захисту країна лишається залежною від персоналій. Це вразливість, якою завжди скористається той, кому вигідний реванш.
Другий: антикорупційна політика — це не «модернізація», а війна. Вона передбачає не лише нові процедури, а й відкритий конфлікт із тими, чий бізнес-модель побудована на старій корупційній економіці. Грузини виграли цю війну на першому етапі, тому що не боялися різких рухів. Українська влада досі часто боїться навіть назвати своїх опонентів поіменно.
Третій: олігархічні й проросійські сили не зникають. Вони змінюють тактику. Вони можуть на час «піти в тінь», але вони ніколи не відмовляються від ідеї повернути контроль. Грузія показала, як легко країна, що пройшла через шокову модернізацію, може повернутися в орбіту впливу Москви через механізми формальної демократії.
Четвертий: без культури громадянської відповідальності, без відчуття, що «держава — це ми», реформи завжди будуть підвішені. Команда реформаторів може зробити неймовірне, але якщо суспільство залишається пасивним споживачем «хорошого управління», прийде хтось інший і запропонує йому простіші відповіді.
Фільм, який не має залишитися просто фільмом
«Хірурги прогнилої системи» — це не чергова стрічка для списку «подивитися якось». Це робота, яка за своєю логікою ближча до політичного аналізу, ніж до кіно у звичному розумінні.
Іван Лозовий створив інтелектуальний інструмент, який мала б створити українська держава, якби була зацікавлена у власній суб’єктності. Інструмент, що показує:
як виглядає радикальна боротьба з корупцією;
як будуються нові інституції;
як легко можна втратити досягнуте;
як працює поєднання внутрішньої слабкості й зовнішнього впливу;
і що означає на практиці політична воля.
Цей фільм має бути показаний не тільки в кінотеатрі «для своїх». Він має стати обов’язковим переглядом для тих, хто вже у владі, і для тих, хто робить вигляд, що хоче туди потрапити. Для студентів шкіл державного управління. Для антикорупційних органів. Для всіх, хто досі пояснює власну бездіяльність тим, що «система непереможна».
Корупція не є природним станом пострадянських суспільств. Вона — наслідок конкретних рішень і конкретної відсутності рішень. Її можна вирізати. Але якщо після операції не подбати про імунітет, організм залишиться вразливим до наступної інфекції.
Грузія вже заплатила свою ціну за цю помилку. Україна ще має шанс не повторити її. І в цьому сенсі фільм Івана Лозового — не про минуле. Він про наше завтра. І питання лише в тому, чи ми сприймемо його як попередження — чи як цікавий документальний контент «на вихідні».
Рекомендую фільм до перегляду усім мислячим, хто працює чи планує займатися державотворенням і усім гідним українцям, які бачать Українську державу європейською, очищеною ввд корупції, а головне зорганізовану так, аби ніяка кремлівська пошесть не змогла зруйнувати демократичні напрацювання українства! Моя велика пошана і вдячність українцю з великої літери: Ivan Lozowy!
