Жест, що промовив голосніше за будь-які політичні заяви.
7 грудня 1970 року федеральний канцлер ФРН Віллі Брандт прибув до Варшави. Планував лише покласти вінок до пам’ятника жертвам повстання у Варшавському гетто. Але після цього раптово, без попередження, без промови ,він став на коліна.
Схилив коліна перед пам’яттю тих, кого знищив нацизм.
Перед тими, кому Німеччина завинила більше, ніж здатні вмістити слова.
Фотографи завмерли. Дипломати не знали, куди подіти очі. А Європа побачила лідера, який не боявся відповідальності, не тікав від історії і не намагався прикрасити її красивими фразами.
Пізніше один з оглядачів сказав про цей момент так:
«На колінах стоїть той, хто не зобов’язаний. Замість тих, хто мав би, але не знайшов у собі сміливості».
Сам Брандт погодився: краще й не скажеш.
За цей вчинок, за його політику примирення, він отримав Нобелівську премію миру 1971 року , не випрошену, не вистраждану піаром, а заслужену.
Життя Брандта , це історія людини, яка сама пізнала вигнання. У 1938 році нацисти позбавили його німецького громадянства. Під час окупації Норвегії він потрапив у полон, утік і знайшов прихисток у Швеції. Він був не лише канцлером, а й політичним емігрантом, журналістом, учасником європейського соціал-демократичного опору.
У 2000 році, майже через три десятиліття після того колінопреклоніння, у Варшаві відкрили пам’ятник Віллі Брандту поруч із меморіалом Героям гетто. Там, де цей жест і став частиною історії.
Академік Елла Лібанова сказала дуже точні слова:
«Саме в цей день закінчилася Друга світова війна. Не раніше».
Бо інколи кінець війни це не дата у документі.
Це момент, коли хтось знаходить у собі мужність попросити вибачення від імені цілої нації.
Момент, коли правда стає важливішою за гординю.
Момент, коли людяність сильніша за політику.
Невже і ми, українці дочекаємось від болота щось подібне?
Алла Пушко
