Отже, скоро вже буде півроку, як Україна вийшла з Оттавської конвенції, яка обмежувала застосування протипіхотних мін натискного типу нашою країною. Тим часом зараз мінування по лініях оборони саме протипіхотної складової як ніколи актуальне.
У 2021 році, коли я був у Карабаху, нам демонстрували, наскільки землі цього регіону усіяні протипіхотними та протитанковими мінами. Вірменські формування буквально засіяли всі землі мінами, готуючись до війни – аналога Першої чи Другої світової, але азербайджанська армія воювала у 2020-му за іншими правилами і мінні поля, звичайно, зіграли свою певну роль, але не настільки глобальну, щоб зупинити азербайджанські війська.
У свою чергу, російські окупанти воюють зараз саме за правилами Першої світової війни – людською масою, піхотою. І для нас вкрай важливим є не лише зведення правильних, протипіхотних ліній оборони, а й тотальне мінування основних напрямів, де може бути удар РОВ.
На фото, зробленому мною в 2021 році поблизу Джебраїла, вірменська протипіхотна міна іранського зразка YM-I є копією італійської протипіхотної міни TS-50, а також радянської ПМН-2/3/4.
Вартість однієї такої міни варіюється від $3 до $5. Виробництво швидке, дешеве, масове.
Сподіваюся, вихід України з Оттавської конвенції дасть свої результати і ці півроку ми не просто займалися бюрократичною тяганиною, а й налагодили лінії виробництва своїх протипіхотних мін натискного типу. Не можу сказати, що для нашого ОПК це непосильне завдання, саме навпаки.
Колись Україна мала п’ятий у світі арсенал протипіхотних мін та другий у світі за наявністю мін ПМН та ПФМ-1. Перший арсенал за кількістю цієї компоненти був у росії, яка Оттавську конвенцію не підписувала і, відповідно, не ратифікувала. До речі, так само і США. І весь цей арсенал ми утилізували згідно з вищезгаданою конвенцією… А як би він і виробництво мін ПМН-2/3/4, нам допомогли, що 2014-го, 2022-го…
Минуло півроку.
