"Змова проти майбутнього" - Борислав Береза

"Змова проти майбутнього" - Борислав Береза

Єрмак нікуди не пішов. Він прекрасно живе у політичних рефлексах тієї влади, яка сьогодні рулить країною. Просто тепер його тінь ми бачимо в рішеннях Кабміну оформлює скасування Prozorro для найбільш ласих проєктів. Я багато разів писав про те, що концесія порту Чорноморськ готується «під своїх», що там смердить схематозом на мільярди. Але навіть я не очікував настільки нахабного кроку: Кабмін тупо відключив Prozorro від великих концесій, щоб порт можна було спокійно віддати в «правильні» руки. Складається враження, що хтось дуже боїться майбутньої відставки й хоче «урвати наперед» так, щоб вистачило не тільки дітям, а й правнукам. 

Постановою №1613 від 9 грудня уряд відтермінував обов’язкове використання Prozorro для великих концесійних конкурсів до 1 січня 2027 року. Було: з 2025-го всі концесійні конкурси – тільки через електронну систему, з прозорим протоколом, публікацією документів, доступом для всіх гравців. Стало: ще два роки «гнучкості» – тобто ручних рішень, непрозорих відборів і мінімуму публічних слідів. Формально це все загортають у красиві слова про «складність ДПП», «воєнний стан» та «індивідуальні умови для інвесторів». А по факту – зносять ключовий запобіжник там, де крутяться десятки й сотні мільйонів доларів, і де суспільство має бачити кожен крок чиновника. 

Що ми бачимо на практиці? Спершу влада запускає навколо Чорноморська мутний «конкурентний діалог», який уже рознесли вщент і експедитори, і бізнес, і експерти. Проєкт критикують як непрозорий, погано підготовлений, із закритими параметрами й очевидним ризиком «ручного» відбору «правильного» інвестора. Потім тихо знімають із гри Prozorro – саме в той момент, коли за урядовою програмою до грудня 2025 року треба оголосити конкурс на 40-річну (!) концесію двох терміналів порту Чорноморськ з потенціалом до 760 тис. TEU і понад 5 млн тонн вантажів на рік. Це не реформаторська логіка – це логіка людей, які хочуть залізобетонно зафіксувати для «своїх» корупційну ренту на десятиліття вперед.

Чиновники цинічно відкочують цифрову прозорість саме там, де вона найбільше потрібна. Prozorro було зручно показувати європейцям і донорам, коли йшлося про дрібні тендери. Але, коли на кону опинилася стратегічна інфраструктура й гроші за горизонт кількох урядів, раптом виявилося, що від електронної системи можна «трошки відпочити».

Рішення Кабміну створює для майбутнього «переможця», який вже визначений в урядових кабінетах, теплу ванну. Там, де мала б бути публічна конкуренція для всього ринку, формується закритий клуб для обраних, які мають доступ до високих кабінетів, до кулуарних презентацій та «неформальних пояснень» умов. Умову «готовність занести» ніхто в документах не напише, але саме для такого типу домовленостей ідеально підходить модель без Prozorro. Концесія порту перетворюється не на інструмент розвитку економіки, а на політичну валюту: відкат тут, лояльність там, мовчання в потрібний момент – і ось уже стратегічний актив країни на 40 років опиняється в руках потрібної структури.

Найцинічніше в цій історії те, що влада продовжує розповідати про «цифрову державу» та «курс на ЄС». Європейським інституціям і партнерам показують Prozorro як вітрину антикорупційних реформ. Усередині країни, під шумок війни, в найбільш корупційно чутливих сегментах цю вітрину просто відсувають убік. Класика: для зовнішньої аудиторії – «ми боремося з корупцією», для внутрішньої – «ми зробимо, як нам треба». І коли мова заходить про порт, який критично важливий для експорту, логістики й фактично для воєнної економіки, таке лицемірство перестає бути просто моральною проблемою – воно стає загрозою нацбезпеці.

Коли в воюючій країні стратегічний порт намагаються віддати в непрозору концесію без обов’язкового Prozorro, це виглядає як змова проти майбутнього. Так, можливо, хтось у Кабміні справді думає, що це їхній останній великий «проєкт» перед відставкою, і що треба встигнути так «закласти фундамент», щоб правнукам вистачило. Але є один нюанс. Точніше два: НАБУ і САП. Яких я закликаю звернути увагу на цей кейс і його фігурантів, місце яких – на лаві підсудних поруч з Міндічем і Чернишовим. А їхнім правнукам має залишитися тільки ганьба і відчуття провини перед країною, яку грабували їхні прадіди та прабабусі.