Едвард Лукас у The Times поставив діагноз, але не запропонував лікування. На превеликий жаль

Пробач, Україно, ми повелися з тобою ганебно

Після того як ми казали, що будемо підтримувати тебе стільки, скільки буде потрібно, ми злякалися Путіна, а потім просто втомилися

Дорогі українці, нам дуже шкода. Велика Британія, як і інші країни Західної Європи, досі любить повторювати, що вона «стоїть з Україною», як сказав Кір Стармер Володимиру Зеленському в понеділок. Але тепер, коли адміністрація Трампа вимагає, щоб Київ «упродовж кількох днів» погодився поступитися територією загарбникові, правда починає виходити назовні. Насправді ми злякалися, а потім нам набридло.

Було надихаюче бачити, як ви дбали про свободу, демократію, законність, суверенітет і гідність – речі, які ми сприймаємо як належне. Ми заохочували вас за них боротися. А потім підвели. Поки ми вагалися й тішилися ілюзіями, бляшана диктатура Володимира Путіна виявилася рішучою і витривалою. Росія ще не перемогла Україну. Але вона перемогла нас.

Наша перша і найбільша поразка – те, що ми дозволили ядерному шантажу замкнути нас у ментальній в’язниці. Адміністрація Байдена у вересні 2022 року вважала, що існує ймовірність 50 на 50, що Росія відповість на загрозу поразки на полі бою застосуванням тактичної ядерної зброї. Замість того щоб жорстко відповісти на цю кричущу погрозу, ми здригнулися. Ми так і не передали вам озброєння, яке було потрібне, щоб закріпити вашу перевагу.

Наші союзники у Східній Європі, відчуття яких загострені власною географією та історією, були однозначні: єдиний спосіб вигнати імперіалістичних демонів Росії – це радикальні політичні зміни після її повномасштабної військової поразки. Українці думали так само. Так, перемога несла б ризики. Але поразка означала пекло.

З погляду ж Західної Європи це здавалося надто небезпечним. Переможена Росія могла означати хаос, можливо громадянську війну, втрату контролю над ядерною зброєю, тероризм і економічні потрясіння. Стабільний постпутінський режим міг би спрямувати свою злість на нас. Ми відступили.

Наша єдність виявилася фікцією. Країни Балтії напружували кожен м’яз, щоб підтримати вас, одночасно поспіхом посилюючи власну оборону. Але решта з нас не змогли впоратися навіть із найпростішими речами: зупинити «тіньовий флот», що експортує російську нафту, або конфіскувати заморожені резерви російського центробанку та інші активи на суму 150 мільярдів фунтів стерлінгів і більше, – які могли б значно поповнити ваші ресурси.

Ваша тепер уже грізна оборонна промисловість, що виробляє надзвичайно інноваційні безпілотники, ракети та іншу зброю, працює лише на половину потужності через брак коштів.

Ми казали, що підтримуватимемо Україну «стільки, скільки буде потрібно», так і не визначивши, що саме означає це «потрібно». Це означало підтримувати вас до вашої перемоги – але не надто великої; згодом це перетворилося на підтримку до вашої поразки – але не надто великої: боротьба до останнього українця. Ми підштовхнули вас до катастрофічно виснажливої літньої наступальної операції 2023 року – без достатнього оснащення й підготовки, за умов, які ми ніколи не нав’язали б власним збройним силам. Тепер сотні тисяч ваших найкращих людей загинули, були скалічені або травмовані. Мільйони втратили близьких. Ніщо з того, що ми зробимо зараз, не зможе це компенсувати.

Чим більше ми демонстрували слабкість, тим більше заохочували Путіна продовжувати. Так, шкода для російської економіки колосальна, як і її втрати. Але Путін не зупиниться, доки його не зупинять. Ми цього не зробимо. Можливо, ви ще зможете. Ми були б за це вдячні, адже наша власна оборона і стримування, з огляду на нинішній стан, не будуть готові щонайменше ще десятиліття.

Ускладнюючи вам шлях до перемоги, ми водночас проєктували на вас власні дедалі більш поразницькі настрої. Мовляв, ви ж маєте розуміти, що справедливість – репарації та суди за воєнні злочини – неможлива. Ви мусите погодитися, що деякі території (і, що ще гірше, їхнє населення) слід залишити на невизначений час. Членство в НАТО, попри наші колишні обіцянки «відкритих дверей», також знято з порядку денного.

На додачу до всього ми вдалися до магічного мислення. Росія, мовляв, напевно виявиться розсудливою і погодиться на компроміс – «справедливий і тривалий мир». Насправді ж ми забезпечили, щоб будь-яке припинення вогню не було ні справедливим, ні тривалим.

А що далі? Якщо ми не були готові воювати з Росією тоді, коли мали вас – великого, згуртованого, стійкого й спроможного союзника – на своєму боці, то чому ми мали б воювати, щоб захистити вас, коли ви знекровлені, травмовані й принижені? Якщо ми викрутимо вам руки, нав’язавши перемир’я, і підтримаємо його символічними силами «коаліції бажаючих», ми пожертвуємо не тільки вашою справою, але й нашим стримуючим фактором.

Ми не можемо виправдовуватися лише боягузтвом. У нас є інші, кращі виправдання. Одне з них – егоїзм. Ми не дуже хотіли йти на економічні жертви. Через це ми виключили з порядку денного санкції такого рівня, які паралізували б воєнну машину Кремля. Дехто з нас – зокрема довірливі американці – бачать у повоєнній Росії привабливу бізнес-можливість. Цинічні люди вважають, що добре зароблять на мирі. Виявляється, жадібність – це добре.

Але справжнє пояснення ще ганебніше. Ми втомилися. Колись ви були такими модними – з веселими синьо-жовтими прапорами, фотогенічними людьми та дотепними мемами. Нам було приємно почуватися шляхетними й сміливими, приймаючи ваших біженців і везучи гуманітарні конвої через Європу (Україна, як з’ясувалося, дивовижно близько).

Але тепер це виглядає так по-2023-му. А як же Газа? Судан? Нашої уваги просто не вистачило надовго.

Як поганий бойфренд, що намагається викрутитися з відносин, ми робимо все це про себе, а не про вас. Ми хочемо залишитися друзями. Ми сподіваємося, що ви будете добрими сусідами й «гідним переможеним»: жодних актів помсти, будь ласка. Правда ж у тому, що ви пішли далі. Ви вже за межами почуттів розчарування чи зради. Хоча нині ви активно (і цілком слушно) не довіряєте адміністрації Трампа, політичних лідерів Західної Європи ви вважаєте неважливими. Ваш пріоритет тепер – виживання і самодостатність; альтернатива – зникнення.

А ми? Егоцентричні до самого кінця. Перепрошуємо за це.