Вітаю всіх на щорічному огляді 2025 року, де розбираю, у чому я помилявся протягом останніх 12 місяців. Після цього ритуального самоприниження згодом напишу і про те, у чому я мав рацію. Але ця колонка саме про помилки, оскільки вважаю, що вони потребують серйозного аналізу.
Я дійшов висновку, що ця колонка, мабуть, найкорисніший і найчесніший текст, який я пишу протягом року. Роблю це з кінця 2022 – початку 2023 року, коли запустив цей блог на Substack. Ось торішній огляд, якщо хочете повернутися і подивитися на моє попереднє самобичування.
Чому це корисно? Постійні читачі знають: за ці роки сформувалася певна закономірність, і цьогоріч вона проявилася з подвійною силою. Зазвичай я помиляюся через оптимізм, точнішим стаю, коли схиляюся до песимістичного бачення. Проблеми виникають тоді, коли я припускаю, що люди та лідери зроблять вибір, на який я від них сподіваюся. Коли ж я вважаю, що вони цього не зроблять, на жаль, виявляюся точнішим. Це класичний приклад підтверджувального упередження в дії. Перш ніж почати писати ці колонки, я не хотів визнавати (навіть коли підозрював), як часто обманював себе саме так.
Щоб зробити цю рубрику ще кориснішою цього року, після прикладів своїх помилок я додаватиму короткий урок – чому саме я помилився і що із цього виніс. Чесність не лише щодо того, у чому ви помилилися, а й щодо того, чому ви помилилися, – це найкращий спосіб відточити своє мислення.
Тож без зайвих церемоній давайте заглибимося у мої три найбільші помилки 2025 року.
Трамп і бомбардування Ірану. Перша помилка, мабуть, найочевидніша для читачів, і вона стосувалася не російсько-української війни. Йшлося про те, що зробить Трамп після того, як Ізраїль почне бомбардувати Іран у середині червня 2025 року. Я вважав, що Трамп навряд чи приєднається до Ізраїлю і почне бомбардувати Іран навіть за 48 годин до того, як американські бомби вже були в дорозі.
Я написав цю колонку 20 червня.
Ось приклад мого блискучого і помилкового міркування про те, чому Трамп, ймовірно, не буде бомбити Іран.
Те, що я бачив у Трампа, радше виглядало як бажання укласти угоду, яка зробить його сильним і рішучим, але без участі у бойових діях, якщо це не буде абсолютно необхідно. Він явно хоче асоціюватися з повітряною потужністю Ізраїлю і, здається, з успіхом початкової фази кампанії, але не поспішає приєднуватися до ударів.
Та США приєдналися до бомбардування Ірану 22 червня…
Ця помилка мала кілька причин. По-перше, я (помилково) вважав, що розкол у республіканській базі зрештою завадить Трампу приєднатися до бойових дій. Крило Такера Карлсона і Стіва Беннона було категорично проти, як і більшість прихильників MAGA, і я помилявся, думаючи, що це матиме значення. Я також помилявся, не вірячи, що Трамп справді вважає, що одна ніч бомбардувань може дати стратегічний ефект. Зрештою він думав так: якщо він приєднається до Ізраїлю на одну ніч ударів, можна здобути велику перемогу, відсвяткувати і на цьому все закінчиться.
Висновок: Трамп насправді не зважає на думку своїх прихильників. Він робитиме те, що хоче, особливо зараз, коли це його другий термін. Його політичні розрахунки змінилися, і він вважає себе вправі робити все, що вважає за потрібне. Як Трамп відкрито заявив цього року, MAGA – це те, що він каже. Якщо він хоче бомбити Іран, то й MAGA хоче бомбити Іран.
Трамп і теза про слабку росію. Я вже вказував на цю помилку кілька тижнів тому, але немає причин не поставити себе в незручне становище ще раз. Двічі у 2025 році я купився на частину навмисної афери адміністрації Трампа – ніби Трамп почав вірити, що росія слабша, ніж він завжди стверджував. Ось ця помилка в деталях.
І в середині січня 2025 року (саме в Давосі), і наприкінці вересня, коли Трамп публічно почав заявляти, що росія перебуває у слабкому становищі, я припустив, що його розуміння стану війни можливо змінюється. Трамп справді докладав зусиль, щоб поширити цю версію в ті моменти.
Я навіть написав колонку, де припустив, що брифінги американських спецслужб про хід війни можуть ставати більш "реалістичними" щодо реального становища росії.
Ось підсумок з останньої колонки, і ви можете бачити, що я вважав цілком реальною ймовірність того, що інформація, яку отримував Трамп, змінювалася.
Загалом, є чимало ознак того, що картина, яку американська розвідка дає щодо росії, останнім часом помітно змінилася, і це не підтвердження того, що росія досягла успіхів в економічному чи військовому плані.
Як це було обнадійливо! На короткий час я повірив, що система Трампа передаватиме чесний аналіз і це вплине на власне мислення Трампа. Який же я дурень…
Та вже за кілька тижнів Трамп знову заявив, що Україна приречена, і доручив Стіву Віткофу та Джареду Кушнеру тісно працювати з росіянами над планом руйнування України. Ті два попередні моменти були фінтами, дуже ефективними, щоб якомога довше тримати прихильників України та європейців на повідку і підживлювати надію, що Трамп може зробити правильну річ для України (хоча він ніколи цього не зробив би). Я двічі на це купився, що мене принижує, бо загалом я був, мабуть, найскептичнішим аналітиком щодо поведінки Трампа стосовно України та його відданості путіну.
Чи зробить Європа крок вперед? Цьогоріч у моїх аналізах постійно точився внутрішній діалог навколо цього питання: я коливався між оптимістичним і песимістичним поглядами. Іноді занадто сподівався на Європу і бачив ознаки того, що європейські держави схаменуться, зрозуміють, що США під керівництвом Трампа – загроза не лише для України, а й для європейської свободи загалом. Я навіть написав вступну колонку на цю тему.
Очевидно, я шукав позитивні ознаки, а це найкращий спосіб знайти саме те, що шукаєш. Мабуть, найоптимістичніша стаття вийшла у липні. Надія там відчувалася.
Європа (повільно, але впевнено) починає уявляти собі майбутнє, в якому їй не потрібно покладатися на США як на старшого брата і захисника. Ви помітите обережне формулювання "починає уявляти", бо я не вірю, що Європа вже досягла цього, і багато держав швидко і з радістю повернулися б до стратегічної залежності від США, якби Трамп змінив позицію і почав діяти як справжній атлантист. Втім учорашні кроки французького і британського урядів – важливі перші кроки.
Мої сподівання щодо Франції та Великої Британії були особливо завищеними. Хоча Німеччина у багатьох аспектах досягла кращих результатів, я вважаю, що уряди Великої Британії та Франції не зрозуміли реальність. Британці просто занадто загрузли в самообмані щодо "особливих відносин", щоб побачити, що США змінилися. Вони чіплятимуться за спогади про цю історичну реліквію, доки не матимуть альтернативи. І це трагедія. Французький уряд, можливо, розчаровує ще більш. Протягом десятиліть саме французи говорили, і, як виявилося, цілком справедливо, що в якийсь момент США відвернуться від Європи і що європейці повинні думати й діяти в своїх інтересах. І ось ми тут, а французький уряд просто не здатний діяти рішуче, коли настає відповідний момент.
Висновок. Виходьте з того, що західноєвропейські держави оберуть найпростіший шлях, навіть якщо це не в їхніх інтересах. Якщо немає реальних конкретних дій (гроші, зброя тощо), які свідчили б, що Велика Британія та Франція діятимуть більше на користь України, виходьте з того, що вони і далі вагаються.
Ось і все. Три мої помилки за рік із цитатами. Я не знаю, що робити із цими повторюваними збоями, коли мене тягне в оптимізм. Чи стати мені найнещаснішою людиною у світі? Я не хочу втрачати надію. Можливо, варто зосередитися на останньому уроці. Не зважати на риторику – зосередитися лише на конкретних діях. Саме так я був точнішим у 2025 році. Втім, це тема для наступної колонки.
