В мене особисто немає жодних сумнівів у геніальності Петра Чайковського. Як, втім, і багатьох інших російських композиторів, твори яких виконують на кращих музичних сценах світу і вивчають у музичних академіях.
Однак ці театри, консерваторії чи філармонії не носять імен Чайковського, Римського-Корсакова, Глінки чи Шостаковича. І це не знак неповаги до них. Це знак поваги до себе.
Бо задача будь-якого цивілізованого суспільства — нагадувати власному глядачеві чи студенту про значущість своїх культурних надбань. Це настільки логічно, що не потребує зайвих пояснень.
Тому ім’я Петра Чайковського у назві Національної музичної академії України було не знаком поваги до великого композитора, а ознакою колоніального минулого України. Ну і ще бажанням утримати іноземних студентів сумнівним доказом того, що в нас тут Росія на мінімалках.
А у нас тут не Росія на мінімалках. У нас тут Україна. Країна, у якої є свої композитори, свої великі митці. Країна, яка не має бути вічною заручницею меншовартості і колоніальних комплексів частини своїх громадян.
Українська земля і так багато дала Чайковському. Більше, ніж він взагалі міг би розраховувати від будь-якої країни. Ця земля його надихала, надавала йому те відчуття волі, яке неможливо було отримати у Росії. Саме тому «Лебедине озеро» написано тут, а не на його батьківщині - такого натхнення для відчуття польоту у Росії не знайдеш, скільки не шукай, А простори рідної для моєї сім’ї Кам’янки надавали йому таке відчуття. Так що я вважаю, що Україна зробила для Чайковського стільки, скільки могла зробити для гостя. І це завжди залишатиметься фактом біографії Чайковського та його творчості.
А фактом біографії України залишатимуться її митці, імена яких мають вшановуватися і нагадуватися.
