У другій половині 2025 року українці остаточно відчули приниження нового типу: темрява стала процедурою. Не “аварією”. Не “разовим блекаутом”. А графіком — акуратним, системним, майже бюрократично ввічливим. Тобі не кажуть “ми програли боротьбу за світло”. Тобі кажуть “зрозумійте правильно, складна ситуація, екстрені заходи”. І тут треба зупинитися й назвати речі своїми іменами: на четвертий рік війни країні не просто бракує електроенергії — країні бракує державності в енергетиці. Бо коли світло вимикають навіть тоді, коли його можна було б частково докупити, це вже не тільки про ракети. Це про те, як ми керуємо системою — і як деякі люди навчилися керувати дефіцитом як джерелом грошей і влади.
Питання звучить простіше, ніж намагаються зробити чиновники: чому світло вимикають, якщо технічно імпорт із Європи існує? І якщо є атомна генерація, яка вважається “базовою”? Відповідь неприємна, бо вона розкриває три шари одразу: мережевий, регуляторний і корупційно-ринтовий. І саме на їхньому стику народжується те, що я в нашій розмові називав некроекономікою: коли крадіжка перестає бути “про бюджет” і стає “про виживання”.
Атом не рятує, коли в країни відірвані дроти й відсутня маневровість
Насправді атом — це лише генерація, а не вся система. Щоб атом закривав потреби, він має виводити потужність у мережу, а мережа має бути цілісною, керованою й не простреленою. У листопаді 2025 року українські АЕС реально знижували потужність після атак саме через пошкодження ЛЕП/втрату підключень — не тому, що “зламалися реактори”, а тому, що мережа стала слабкою ланкою. Це та сама правда, яку українцям не люблять говорити прямо: у сучасній війні можна зруйнувати не генерацію, а логістику електрики, і тоді навіть найкращий реактор стає заручником дротів.
Другий факт, який ховають за загальними словами “у нас є атом”: Запорізька АЕС — найбільша в Європі — не виробляє електроенергію. Усі шість реакторів у холодному зупині, станція потребує живлення лише для безпеки, але країні цієї генерації немає. Це мінус не тільки мегавати, це мінус стабільність: систему доводиться балансувати на меншому “якорі”, більше покладаючись на маневрові джерела — а саме вони в українській війні є пріоритетною мішенню.
Третє: навіть якщо атом тримається, він не вирішує проблему “піків”. Він дає базу. А піки тримаються на маневровості — на ГЕС/ТЕС/резервах. І саме маневровість знищується ракетами й дронами. У результаті ми маємо парадокс: “електрика є”, але система не може її перекинути й відбалансувати без відключень.
Імпорт є, але він не стає світлом: мережа не довозить, регулятор не дозволяє, а тарифна політика душить
Друге питання, яке у кожного виникає — “чому не купили в Європі?”. Так, у Європі є електрика, і так, Україна має технічні можливості імпорту — з грудня 2024 року узгоджено 2,1 ГВт, а у листопаді 2025 це “вікно” існувало. Але у листопаді 2025 середнє використання цієї спроможності було близько 27%, тобто в середньому Україна брала приблизно чверть того, що могла.
Перший шлюз — мережа. Імпорт заходить переважно на західних перетинах. Але якщо внутрішні магістралі пошкоджені, якщо передача з заходу в центр/схід обмежена, імпорт не перетворюється на “київське світло”, він перетворюється на локальну латочку. Навіть державні джерела визнавали: доступну спроможність не вдається використати повністю через внутрішні обмеження.
Другий шлюз — ціна. І тут починається те, що українцям продають як “турботу”, а по суті це політичний шантаж реальністю. Коли НКРЕКП тримає прайс-кепи (стелі цін) так, що денний імпорт стає економічно невигідним, ринок робить те, що робить завжди: імпорт не заходить, або заходить вибірково. Експерти прямо кажуть: прайс-кепи штучно занижують ціни й блокують комерційний імпорт. А влада вже на початку 2026 фактично визнала це, підвищуючи прайс-кепи саме для стимулювання імпорту.
Чому так робиться? Бо Україна політично боїться “реального тарифу”. Бо ми вчепилися у фіксовану “соціальну” картинку, але втрачаємо інше: спроможність системи купувати ресурс тоді, коли він потрібен, і інвестувати в стійкість. У результаті країна платить не грошима — країна платить темрявою. Це й є некроекономіка: коли “дешевий тариф” купується ціною деградації системи, а потім цю деградацію називають “війною”.
Третій шар — найнебезпечніший, бо він створює бізнес на кризі. У країні, де люди сидять без світла, держава паралельно запускає механізми “дешевої електрики” для певних потреб. На межі 2025/26 це оформилося в спецаукціони “Енергоатому” для “Укренерго”, де ціна була майже вдвічі нижчою за середню ринкову вартість ресурсу.
Формально все красиво: “покриття технологічних втрат”, “збереження стабільності”, “економія для системи”. Але в Україні є залізне правило: де є велика різниця цін, там з’являється арбітраж. А де є арбітраж — там або контроль, або схеми. Середовище кризи — це ідеальний інкубатор для тих, хто вміє бути “біля крана”: отримати дешевий ресурс, отримати доступ до вікон імпорту, отримати пріоритет на балансуючому ринку, і далі — монетизувати дефіцит.
У підсумку ми отримали модель, де темрява є не тільки наслідком удару, а ще й наслідком правил. А правила — це завжди чиясь відповідальність. Світло вимикають не тому, що в Європі немає електрики. Є. Імпорт у 2025 році — це мільйони МВт·год і сотні мільйонів доларів. Світло вимикають не тому, що “атом не працює”. Працює — але впирається в мережу, а Запорізька АЕС як генерація відсутня. Світло вимикають і тому, що правила довго робили денний імпорт економічно слабким, а дефіцит — керованим.
А коли дефіцит стає керованим, він неминуче стає товаром.
І от тоді в країні з’являється бізнес на темряві — не завжди кримінальний за буквою, але майже завжди аморальний за суттю.
