«Коли на горі байбак свисне» (українське прислів’я)
Другого лютого відмічають День бабака (байбака). Для мене це тригерний день, який зовсім не свято й для цього є причини. Перша, це нагадування про Луганщину, втрачені степи й дім, бо бабак степовий є символом Луганщини й зображений на гербі області. Друге, це розуміння, що в цей день будуть тягти з нори бідного бабака Тимка, щоб той на потіху людям «передбачив весну». Це дуже травматично для тваринки – куди дивляться зоозахистники – бо бабак не передбачає погоду, весну, не гадає на картах Таро й не складає гороскопи, краще б вже звернулися до новоявлених відьмаків України, он у нас їх вже хоч греблю гати. Ну, й трете, особисті травматичні спогади нашої родини, які ми все одно зберігаємо та передаємо дітям та онукам, бо це наша пам’ять й наш досвід. До цього «коктейлю» додаються ще особисті відчуття, що ми, як ото у кіно, застрягли в одному дні розміром вже в 11 років, в якому досі йде тисячолітня війна. Тому не люблю цей день, а ось містичного та відважного бабака – люблю.
Але з огляду на те, що бабак степовий (байбак) є символом Луганщини й у нашій родині є про що розповісти, то я вирішила внести допис про цей неймовірний символ у розділ нарисів про нематеріальну спадщину Сходу (культурну та природну спадщини), бо знищено вже не тільки бабаків, а й наші заповідники де вони мешкали – Стрілецький та Провальські степи. Звісно ж цим болить. Та й як не згадати того, хто на Луганщині старіше шахт, людей, тим паче москалів, пережив й крижаний період, й потепління, й урбанізацію, маю надію, що переживе й війну.
Бабак степовий (байбак) уособлює степову природу регіону, та саме тому згадується, як символ сили, відваги та відродження степу. Й ось знаєте, я раніше не розуміла цього. Ні, розуміння того, що ця прекрасна тваринка є символом Луганщини, звісно ж було, бо, як Луганщина без степів, ковили, полину, перекотиполя й свисту байбаків.
Коли їх популяцію з боями та скандалами, але решт врешт внесли до «Червоної книги», що дало можливість хоч трошки відновити байбака та зупинити полювання на них – бо як ніхто знаю, як їх тут винищували – отримала надію на повернення їх у світ степів.
Але – ви ж бачили їх фото – де та відвага, сила, мужність та відновлення у такої пухнастої, кумедної беззахисної мімімішності? – ось розуміння цього прийшло вже під час війни. Бо, як виявилося, усі ми трошки байбаки.
Саме під час війни, коли відбулася особиста трансформація та у пам’яті почали формуватися хронологічні спогади, прийшло розуміння й про відвагу, й про відродження й навіть про те, чому українці східняки вибрали собі байбака символом мужності.
Бабак степовий (байбак) – це автохтонна тварина степів, реліктова. Можливо це додає йому магічності, казковості й чарівності. Уявляєте, це древній звір, який первісно оселившись у степах трансформувався разом з ними, змінюючись відповідно до клімату та природньо-кліматичних умов.
Ці тваринки жили у степах, коли тут кочували сармати, паслися дикі коні тарпани та дикі сірі степові буйволи. Бабаки бачили українську сіру степову корову, бачили тих, хто вирізав з каменю половецьких баб, бачили чумаків, які везли сіль, бачили як змінювалися степи, рослини та тварини.
До речі, слово «бабак» тюркське. Можливо тому до нас часто приїздили дослідники з Казахстану, вони бачили щось своє, рідне у наших степах, бабаках, орлах-сарматах.
Як насправді звали цих тваринок сармати чи наші пращури – невідомо. Коли на Луганщині почали досліджувати кургани – о, це ще одна страшна та сумна історія, як нищили кургани – дослідники з Казахстану, які працювали у експедиції на розкопках курганів, висунули теорію, що його назва «бабак» схожа з тим, як кочівники називали кам’яних ідолів (баб), яких вони встановлювали на вершинах пагорбів, адже функція кам’яних баб була не тільки пов’язана з обрядом поховання, а й встановленням кордонів та сигналів безпеки. Можливо древні духи дивилися на світ очима кам’яних баб та попереджали племена про загрозу, що насувалась, саме тому стояли вони на пагорбах, як бабаки.
До речі, оце модне «день бабака», коли витягують з нори тваринку, щоб вона «побачила свою тінь», це якийсь абсурд абсурдний, бо наші пращури, східняки-селяни весну передбачали зовсім по іншому. На Явдоху люди виходили у степи, сідали на землю й слухали, якщо в степах лунав свист – байбаки прокинулися. Якщо свист лунав гучно й часто – у байбаків почався гін й це означає, що весна буде рання та тепла, а якщо світ був рідким, поодиноким, то байбаки будуть спати аж до Благовіщення, бо будуть холоди.
За даними Віктора Токарського (Віктор Арсентійович Токарський, професор Харківського університету, найбільший в Україні фахівець з вивчення степового байбака, вихователь Тимка) на самому початку нинішнього століття в Стрільцівському степу було 17 тисяч байбаків, у 2018 році – вже тільки трохи більше тисячі. Ось вам й доказ, що може зробити найбільше зло для тварини – людина!
От ми часто згадуємо «Червону книгу» й радіємо, як тварини чи рослини, що внесені до неї почали відновлюватися, але забуваємо найголовніше – що стало причиною створення цієї книги та внесення до неї рослин та тварин. Тобто хто винен в тому, що зникають цілі види, популяції? Так, це ми, люди!
Ми робимо усе, щоб вбити землю. А потім заламуємо руки й влаштовуємо піар на тому, щоб вберегти тих, кого ми ще не добили. Можна було б й не створювали «Червону книгу», а просто викреслити з пам’яті тих, кого знищили, а можна було б й не створювати «Червону книгу», бо можна просто не знищувати тих, хто жив на цій землі задовго до появи істоти прямоходячої.
Причин зменшення популяції байбака степового багато, але здебільшого це діяльність людини, бо діяльність людини це порушення гармонії природи. Наприклад, заростання степових ділянок чагарником, як наслідок припинення випасу копитних тварин. Тобто принципове, послідовне знищення села, яким займалася радянська влада – призвело до зникнення випасних тварин: коней, корів, кіз та овець, а це призвело до заростання степів.
Що цікаво, сіножатні ділянки та випас тварин ніколи не заважали байбакам, вони звикли споконвіку (ізпрежде века) до співіснування з конями, коровами, биками, степовими буйволами, козами, тому нормально себе почували у цьому симбіозі.
Копитні вигризали кущарі, сінокоси не давали підійматися траві, тому байбаки могли спокійно стояти собі мімішними стовпчиками й пересуватися без шкоди для життя. Для нормального існування байбакам потрібен простір, свобода, щоб бачити все, що відбувається навколо, а чагарники й висока трава закривають огляд, і вони погано бачать небезпеку.
На Сході України кажуть – «не чекай, коли на горі байбак свисне», або «коли на горі байбак свисне – запізно хреститися» (аналогічне є на росії – «пока гром не грянет, мужик не перекрестится»). Оце воно про те, що байбак швидко реагує на небезпеку й подає сигнал своїм тоненьким, але здалеку чутним свистом. А сам вислів «коли на горі бабак свисне» – означає “через рік”.
Коли на цих східних землях жили кочові племена, байбаки співіснували з ними, попереджаючи й людей своїм свистом про небезпеку. Колонії байбаків були по усьому степу, а це тисячі кілометрів, тому перші байбаки колонії, які бачили ворога починаючи свистіти сповіщаючи родичів про наближення небезпеки й фактично рятували усю колонію, бо їх свист передавали вартові далі й далі, й він випереджав ворога на години. Саме так з байбаками співіснували сармати та інші кочові племена, які жили у степах, тому цінили їх та вважали магічними духами степів.
Коли Луганщина перша прийняла на себе удар «братской любви» ми теж «свистіли», як ті байбаки, тобто писали у соцмережах, повідомляли про війну, небезпеку, утворювали соціальні колонії зі своїх.
На Луганщину прийшла урбанізація, почали розбудовувати шахти та міста, стали розорювати степи – площа ареалу розселення байбака почала зменшуватися аж поки для них залишилось 10% цілини. Вдумайтесь у це, як це символічно. Взагалі, все життя та виживання байбака степового нагадує нам наше життя та виживання.
Ось ви живите у своїй країні, але туди приходить хтось, хто знищує ваші міста, будинки, робить землю не придатною для вашого проживання, ваш рід вимирає, зменшується, тікає поза очі, бо вам для життя залишили лише 10 % від вашої країни. Символічно? Ох, ще й як!
Байбакам залишилися лише ті землі, куди не дістався плуг, де не можливо було розоряти чи щось побудувати – у ярах і вибалках. Що залишиться нам, українцям, після цієї війни та прагнення людей без коріння позбавити нас території свого споконвічного проживання? Життя степового байбака, це фактично настільна карта, природня демонстрація, що буває, коли безжальна сила починає проти вас війну до повного вашого знищення.
Але у знищенні байбака винні не росіяни, а ми, українці, бо зникав він у наших, знищених нами степах.
На початку 2000 –х Євросоюз запропонував гранти на програму порятунку українських степів. Який насправді це сором. Нам, неосвіченим варварам, давали гроші, щоб ми не вбивали свою землю. Рятувати степовий біоценоз європейці пропонувалося поверненням банальної гармонії життя та природнього стану – поновленням випасу коней на тих ділянках степу, де він ще зберігся й не був порушеним цивілізацією, заборона на розорення степів, відновлення часток розореної землі. Але…
А ось тут починається дуже страшна історія.
Байбак степовий, вірніше його жир, м’ясо та хутро були товаром на чорному ринку, а за їх властивості споживачі та продавці складали легенди. В часи срср, спочатку байбаків нещадно нищили, бо він заважав розорювати степи. А коли приїжджі росіяни довідалися про цілющу силу жиру байбаків, то радянська влада внесла їх до числа промислу, тобто відкрила заготівельні контори де приймали жир, шкуру та м’ясо байбака.
До речі, коли східняки-зоозахисники вимагали внесли байбака до «Червоної книги», то саме через міфи про цілющий байбачий жир, чиновники вперто не робили цього, ігнорувавши запити зоозахисту, а чорний жировий промисел (поставки жиру на росію) існував аж до війни.
На Сході про байбачий жир розповідають фантастичні історії. Наприклад, у нас у Свердловську був такий Порфирій Іванов, у світі його знають, як засновника «Деткі» – теорії природнього існування людини – то ото казали, що без одежі він ходить цілий рік, бо коли він був малим, то був дуже слабкий, ніхто не давав йому шансів на життя через худорбу, хворобу кісток та м’язів, й щоб його привести до тями, батько годував його м’ясом байбака та байбачим жиром, а спав він лише у байбакових шкурах, після чого він набув здатності спати у снігу й спокійно переносити мороз без одягу. Цей феномен вивчали, й хоча згодом радянська влада назвала Іванова психічно хворим, «Детку» заборонили, але тривалий час до будинку, де він жив на хуторі Боги (Кондрючий), приїздила дружина Назарбаєва, яка вважала Порфирія Іванова духовним вчителем. Не знаю, чи подавали їй байбаковий жир, навряд чи, бо степового байбака вона вважала тотемною твариною.
Особливу популярність байбачий жир набув після аварії на ЧАЕС. Тоді був ще один пік незаконного полювання на байбака, бо запити на жир йшли з Москви, де владноможці дуже боялися «радіаційної хвороби».
За роки життя на Луганщини, я знаю безліч історій, коли саме попит з росії формував бездумну й варварську заготівлю рослин, тварин, мінералів, природних ресурсів заради заробітку. Але з часу заселення Сходу, до байбака віднеслись, як до перешкоди, то знищення цих тварин відбувалося цинічними радянськими методами.
Спогади моєї матері Ткачук (дівоче Лубинець) Раїси Дмитрівни, 1948 року народження: «Я тоді навчалася у школі, це був десь шостий- сьомий клас, але школярів на суботники зганяли з п’ятого класу, бо вони вже могли підняти відро з водою. Нас вивозили бричками (підводами) у степи. Кожен мав взяти з дому відро й сапку чи лопату. У степах стояли брички на яких конями привозили воду. Хлопцям ще роздавали кийки, загострені палиці. Ми, діти, мали носити воду й лити у нори, аж поки з них не вилізе байбак чи його дитинчата, тоді треба було вбивати їх палицями, сапками чи лопатами. Тварини були мокрі, задихалися, були перелякані, плакали. Бувало, що діти не могли вбити тварину одразу й довго товкли їх, аж поки тварина не вмирала. Інколи дітей нудило, як й мене, хтось плакав, відмовлявся це роботи. То над такими дітьми сміялися навіть вчителі. А багатьом дітям це подобалося. Вони робили це з насолодою. Верещали від задоволення. Вбивали байбаків, щоб розоряти степи, бо вони жили у норах глибоко й трактори не могли знищити ту нору, то потім байбаки вилазили вже по пшениці. Саме тому їх вбивали тисячами. Це було жахливо».
Це страшна історія, мені її розповіла моя мати, а я її розповіла своїм дітям, бо хочу, щоб вони розуміли, що таке радянська влада, радянська людина, щоб ніхто й ніколи не зміг їм намалювати симулякр «вкусное советсткое мороженное».
Саме цю історію ми згадували й згадували у 2014-му, коли почалася війна, бо саме тоді ми зрозуміли, що ми й є ті самі байбаки.
Символізм, страшний символізм, яким природа нагадує нам багато речей, які не варто забувати. Спочатку радянська влада нищила байбаків, а потім вже й нас, українців. Я хочу, щоб ці спогади лишилися тут. Бо вже мало тих, хто згадає про знищення природи України під час радянської індустріалізації.
Бабаки це дуже родинні тварини. Тобто вони живуть виключно родинами: татко, мати, діти. Запасливі, терплячі, довірливі, працьовиті, ніколи не нападають перші… як ми. Чим більше читаєш за бабака, чим більше згадуєш за їх життя у степах, тим більше знаходиш спільного й розумієш, що так, вони наша спадщина, болісна, важка, важлива, яку ми не можемо, не маємо права втратити.
Дуже сумую за степами. А ще важко бачити, як зникають на Черкащині острівці дикої природи, бо розорюють люди усе, навіть яри, де пасли корів. Зникає й випасна худоба, кілька корів на село, кілька кіз, ото й усе. Зникають й села, он скільки навколо вже пішло у землю, заросло чагарником. Бо усе це нагадує те, як вбивали наші українські степи – колиску нації. Бо не у місті зародилася Україна, а серед волі ковили, у рухах крил орлів-сарматів, у пісні ластівки та жайворона, прянощів чабрецю та гіркоти полину, у лагідному муканню корови, що зве своє теля до дійок, у пісні молока, що збиває піну у цеберку, у воркування горлиць, у свисті степового бабака. Дуже сумую за степами. Особливо за весняними, коли здається, що усі фарби ранкової зорі сходять на степи й квітнуть там, щоб набравшись сили повернутися на небо.
Знаєте, оце не лякає, що там на Луганщині усе в згарищі. Ліси, то так, то важко відновити, а ось степи, в степах є якась дивна сила, магія, яка відновлює їх, як птицю Фенікс з вогню. Скільки разів страшні пожежі знищували степи, здавалося б усе, крапка, а йшов дощ й відновлення відбувалося дуже швидко, немов усі рослини мали заготовлений алгоритм для цього.
При пожежі, звісно, гинуть тварини, але там, де є розвинуті сімейні колонії бабаків, то – ні. Усе йде під землю. Нори бабака степового, це ціла фортеця глибиною до 7 метрів, периметром понад кілометр, з кількома входами, виходами, складним алгоритмом провітрювання, використанням термальної енергії, водяних пластів, щоб тварини могли цілою родиною пережити холод, голод, спеку й навіть вогонь.
Бабаки дуже запасливі тварини, бо ж це підвид вивіркових, тому сімейні колонії – це розвинуті нори, де при відповідній температурі та вологості зберігаються запаси на зиму для родини й того, хто буде поруч. Бабаки ділять нори з ящірками, їжаками, зайцями, зміями, навіть деякі пташки вміють ховатися у норі бабака. Весною бабаки виходять з нір схудлі, але живі. Як й після тривалої посухи у степах, як після пожежі – схудлі, виснажені, але живі. Як вони нагадують нас? Правда? Чи ми нагадуємо їх? А можливо ми просто одне ціле, щось таке, що має жити разом у симбіозі й не давати нікому й ніколи знищувати себе?
Можливо саме за це їх так любили наші пращури, сармати? Можливо саме тому мужній бабак, маленькій «фенікс» українських степів став тотемною твариною, образом для створення кам’яного ідола «баби» -охоронця степу, охоронця вічного спокою мертвих, вартового безпеки живих та нагадуванням ворогу – ми відновим свої сили й повернемося на свої землі!
