Людина - недовірлива істота. Вона весь час перебуває у стані підозрілості.
***
У одного з класиків теоретичної соціології ХХ ст. Ірвіна Гофмана є ілюстрація цього стану - сюжет про юрбу, яка зібралася на зупинці в очікуванні автобуса. В ній кожен підсвідомо моніторить поглядом і слухом поведінку інших: чи немає серед них потенційого кишенькового злодія чи надто конфліктного любителя повимахувати кулаками? Або ж, на крайній випадок, хитруна, який обирає зручний "плацдарм" аби обдурити "легітимну" чергу і першим проскочити в автобус на сидіння біля вікна.
І, якщо хтось на зупинці веде себе не як усі, тобто порушуючи усталений фрейм "звичного очікування автобуса", це викликає підозру.
Надто напружений погляд, надто тісне наближення до вашої персони, постійна зміна "диспозиції" змушують вас ні на хвилину не втрачати контролю за діями цього добродія.
Той, за ким натовп пильно стежить, починає спиною відчувати цю настороженість. І намагається відвести від себе підозру - навіть, якщо не відчуває провини. Він змінює поведінку, напускає на обличчя респектабельний вираз чи, навпаки, розпливається в доброзичливій усмішці.
Але людей на зупинці вже не обдуриш - різка зміна поведінки тільки зміцнює підозру...
Підозрюваному тільки те й лишається, що змиритися з роллю, яку йому відвели...
***
Це - типова картинка нашого повсякдення, в якому усі ми щодня перебуваємо, якщо не в статусі підозрюваного, то в ролі такого собі "побутового" Шерлока Холмса.
Або в обох іпостасях одночасно.
***
У цьому немає нічого неприродного. Підозрілість - ментальна риса всього живого.
Вроджена здатність сприймати світ не таким, яким він здається на перший погляд, спонукає ховрашка бачити в кожному коливанні трави лисячі вуха, а в тіні від хмаринки - орла.
Емоція підозрілості співіснує з нами від нашого народження.
Варто мамі на хвильку відійти від колиски, а ми вже лементуємо, запідозривши, що вона кинула нас назавжди.
***
Антропологи вбачають в підозрілості гарантію нашого виживання в цьому небезпечному світі.
***
Ми і в комунікаціях з іншими людьми почуваємося як ховрашок у дикому полі, настовбурчуємо вуха, широко розплющуємо вічно перелякані очі. Все - аби вчасно помітити хижаків.
Ірвін Гофман називав підозрілість базовою якістю людини, яка допомагає їй співіснувати з іншими членами спільноти.
Нам важливо знайти своє місце в цій спільноті, стати її частиною, дістати можливість самореалізуватисяз її допомогою. А для цього необхідно знати, чим живуть ці люди, хто з ким дружить, хто з ким ворогує, хто що думає, в тому числі й про нас.
***
"У душі немає вікон", писав французький філософ Жіль Дельоз. І ми ніколи достеменно не знатимемо, що в чужих душах коїться, які плани будуються які каверзи замислюються.
А надто тому, впевнений ще один видатнтй соціолог - Ніклас Луман, що люди, озвучуюючи причини власних дій і вчинків завжди лицемірять. І всі їхні пояснення - лише спосіб відвести від себе підозру.
Питати когось, чому він діяв так, а не інакше, і очікувати щирої відповіді - марна справа: ніхто ніколи свої справжні наміри не оприлюднить.
Внутрішній ангел-охоронець не дозволить роззброїтися.
***
Тож ми змушені розгадувати людей, як кросворди, розшифровуючи знаки, які вони нам зумисно чи несвідомо подають.
Завжди є спокуса - підслухати, про що (і якою мовою!) спілкуються за сусіднім столиком у кафе, кинути погляд через плече у чужий смартфон, упіймати когось на "обмовці за Фрейдом".
З іншого боку ми не хочемо, щоб хтось "вирахував" нас, дізнався про наше справжнє нутро, наші наміри, про наших тарганів у голові. Бо комусь вони можуть не сподобатися, і це ускладнить наше життя.
Атмосфера взаємної підозрілості завжди оточує нас.
***
Ніклас Луман пише про виникнення цілої "культури підозрілості".
На його думку, підозрілість не просто емоція, а - "соціальний інструмент управління складністю" у сучасному багатовекторному суспільстві.
***
Французький філософ Поль Рікьор у своїй праці "Герменевтика підозри" назвав трьома вдатними "майстрами підозри" Фрідріха Ніцше, Карла Маркса і Зігмундта Фройда.
Усі троє в своїх теоріях розглядали проголошувані людьми мотиви фальшивими і пропонували шукати в них приховане "подвійне дно".
Фройд вбачав такі приховані мотиви в сексуальності й інших впливах підсвідомості.
Ніцше - у потягу до влади і руйнуванні усталених цінностей.
Маркс - у класових інтересах і ідеології.
***
Марксистська інтерпретація мотивів дій як окремих людей, так і спільнот, добре опанована політиками.
Ви миттєво впізнаєте її за головною ознакою - вопрошанням: "Кому це вигідно?"
***
Ізраїльський дослідник "культури підозр" Віктор Вахштайн у своїх лекціях наводить приклади того, як група американських соціологів-неомарксистів Франкфуртської школи знаходить "класові інтереси" в усьому, за що б не зачепився їхній погляд.
Жертвою може, наприклад, стати архітектура Нью-Йорка.
Чому, наприклад, мости в мегаполісі мають таку висоту і конфігурацію? Ви гадаєте, таким був творчий задум архітектора? А от і ні -
мости навмисно побудували такими, щоб двоповерхові автобуси для бідних не могли проїхати під ними в район для багатих!
Лави в Центральному парку мають таку форму не для краси, а для того, щоб на них безхатькам незручно було ночувати.
Дісталося й кінематографістам. Ви впевнені, наприклад, що тривалість кіносеансу залежить від розвитку сюжету? Даремно. Насправді, це задумано для того, аби домогосподарки встигали приготувати вечерю чоловікам, які повертаються з роботи. І таким чином влада намагається вберегти традиційну буржуазну сім'ю.
.
***
Навіть така строга наука, як соціометрія дає поживу для підозри.
Хтось підрахував, що американські судді частіше виносять виправдальні вироки по обіді, аніж вранці. "Ага!"- ловлять їх на гарячому послідовники Маркса.- Це значить, що суворість вироків залежить не від тяжкості злочину, а виключно від того, чи ухвалювалися вони натщесерце, чи судді були ситими й поблажливими.
На будь-який обєкт, стверджує Вахштайн, можна подивитися з позицій так званої марксистської "критичної теорії."
***
З фундаментального запитання, поставленого Луманом: "Що відбувається, і що за всім цим приховується?"- дійсно, починається уміння критично мислити.
З іншого боку, застерігає Луман, у критичного мислення є багато спільного з таким психічним захворюванням, як параноя.
***
Схожість із параноєю стає очевидною, коли ви починаєте підозрювати інших в тому, що вони виношують зловмисні замисли винятково для того, аби завдати шкоди особисто вам чи спільноті, з якою ви себе ідентифікуєте.
Подібну підозрілість соціологи так і охрестили "параноїдною".
***
От як окреслює центральний наратив "параноїдної підозрілості" Віктор Вахштайн: "Світ поділений на те, що ми бачимо і те, що не бачимо, що є таємним.
Те, що не бачимо, є прихованою реальністю, а те, що бачимо - лише омана.
Параноїдний підозрілець спочатку проводить жорсткий водорозділ між видимим і прихованим. А потім статус дійсного, реального, справжнього присвоює виключно прихованому.
В параноїдному світі все, що є видимим, не є справжнім.
А дійсні причини того, що ми спостерігамо "тут і зараз", це ті, які ми домислюємо нашим внутрішнім зором".
***
Від принципа критичного мислення: "Не все є таким, яким воно здається на перший погляд" параноїки підозрілості переходять до більш категоричного висновку: "Ми-то знаємо, як воно є насправді!".
***
Якщо хтось починає свою розповідь, або ви читаєте текст, де є слова: "А насправді все обстоїть ось як..." - бережіться - перед вами людина, обтяжена параноїдною підозрою.
***
Нерідко параноїдна підозрілість є наслідком професійної деформації.
Детективи бачать у кожному зустрічному вбивць і крадіїв.
Психіатри - божевільних і маніяків.
Журналісти розслідувачі - корупціонерів, агентів ФСБ, на крайній випадок - завсідників будинків розпусти.
***
Параноїдна підозрілість схильна шукати "злочинні" чи корисливі наміри навіть у тих, хто давно помер. На цьому побудована культура кенселінгу "колоніальної спадщини", а в нашому випадку - це нерідко стосується надто радикальної "чистки" національної сторичної пам'яті.
***
Брак "політичної пильності" в такій культурі сам по собі сприймаєьься підозріло.
"Якщо ви нікого не підозрюєте в роботі на ФСБ, то скоріш за все ви працюєте на неї самі",- описує Вахштайн атмосферу, в якій живе в еміграції ліберальна російсьська тусовка.
Дивним чином цей закон описує і наші настрої.
***
У грудні минулого року мав "щастя" спостерігати зразки " культури підозрілості" в умовах української реальності.
Це - коли відомий блогер -антикорупціонер змушував не менш відомого депутата визнати, що в наміри роботи очолюваної ним слідчої комісії входить руйнування антикорупційної системи.
"Чому ви домислюєте за мене мої мотиви, чи не краще спитати про них мене особисто?"-
пручався депутат. І отримав у відповідь:"Немає сенсу.Ви все одно не скажете правду..."
Сюжет цей можна продовжити згадкою про те, що через кілька днів той самий депутат на засіданні згаданої комісії з не меншим азартом допитував чотирьох активісток однієї "громадської ради доброчесності", які в свою чергу
опублікували в ЗМІ статтю із звинуваченнями власного керівника в... недоброчесності.
На комісії всі четверо активісток відмовилися від звинувачень, назвавши наведені факти зловживань "оціночними судженнями", чим посіяли в головах членів комісії підозру у їхній нещирості.
Завершити історію можна тим, що звинувачений у недоброчесності голова ради доброчесності, як і активістки, продовжують публічно підозрювати в недоброчесності весь суддівський корпус...
***
Іноді здається, що наше суспільство стало поживним бульйоном для процвітання культури загальної підозрілості.
Почасти в цьому винна війна. Почасти - історичний досвід Почасти - те, що ми називаємо ментальністю.
***
У дослідженнях знаної фахівчині в галузі кроскультурної теорії Марини Стародубської я знайшов такі дані останніх соцдосліджень: 80% українців
схильні не довіряти незнайомим людям. Стільки ж вважають, що всі люди брешуть заради кар'єри, і всі чиновники мають корисливі мотиви.
***
Тож підозрілість, власне і є нічим іншим, як суспільною імплементацією почуття недовіри.
***
Опозиція підозрює владу в таємній підготовці до фальсифікації виборів.
Влада опозицію - в тому, що та "стучить" зарубіжним партнерам на "диктаторську" владу.
СБУ закликає бути пильним, бо навколо нишпорять агенти ФСБ.
НАБУ попереджає, що хоч греблю гати з корупуіонерів.
Ми всі підозрюємо одне одного. Хтось - що всі російськомовні є прихованими ждунами. Хтось - що мовні активісти є латентними расистами.
***
Чим скрутнішим є життя, тим гострішим стає почуття підозрілості.
Чим невизначенішою є майбутнє - тим довша лава підозрюваних.
***
Соціальні мережі стали щоденником публічних підозр.
Підозра перетворилася на головну тему комунікації.
А підозрілість в очах українців стала не менш, як національною чеснотою.
***
Двомільйонна аудиторія "журналістського розслідування", весь пафос якого - в стеженні за пересуванням темним Києвом "чорного мага" Єрмака, наштовхує на думку про цілющі властивості підозр. Вони, вочевидь, є добрим заспокійливим для українців в умовах холодомору і невизначеності.
Можливість побачити нарешті, "хто в усьому винен", допомагає нормалізувати і раціоналізувати нашу екзистенцію.
***
Наразі ми всі перебуваємо саме в цій фазі - "параноїдній підозрілості".
***
Але це ще не кінець підйому.
Коли кількість підозрюваних навколо нас переходить в якість, їхні дії в нашій уяві набувають певного спільного ритму, узгодженості. І в голові починає відлунювати інша, добре відома нам фраза:
"Совпадєніє? Не думаю..."
***
Цей стан я назвав би "конспірологічною підозрілістю".
Це - коли струмки окремих підозр зливаються одне, повноводне, темне річище "теорії змови".
***
У царстві конспірології заправляє Овертон, той самий, чиїм "вікном" конспірологи лякають особливо вразливих представників людської популяції.
"Вікно Овертона" дохідливо пояснює, як легалізуються аморальні практики "від гомосексуалізму до канібалізму". В ньому детально викладено "5 кроків", які треба зробити, аби щось потворне й жахливе стало не просто прийнятним, але й схвалюваним людським загалом.
І цього разу рушієм загальної підозрілості стали не нео-марксисти Франкфурської школи, а прихильники праворадикального крила Республіканської партії США.
***
Сам Джозеф Овертон жодного вікна не винаходив і нічого не тямив у соціальних науках. Він був інженером-електриком, який певний час співробітничав з Маккінак-центром, пов'язаним з тим самим праворадикальним крилом Республіканської партії. У одному з своїх звітів до цього центру Овертон запропонував уряду приватизувати всі публічні школи Америки, бо там, мовляв, навмисно виховують майбутніх лібералів.
2003 року Овертон загинув у авіакатастрофі в віці 43 років. Єдине, що лишилося після нього - компіляція з "Теорії фреймів громадських рухів," розробленої десятьма роками раніше соціологами Сноу і Бенфордом.
На тому би все і закінчилося, якби в 2010 році не вийшов бестселлер під назвою "Вікно Овертона", написаний Гленом Беком, телеведучим, знову ж таки пов'язаним з праворадикальним крилом республіканців. Він знайшов оті кілька абзаців з Овертонового звіту і побудував на них параноїдальну теорію змови.
Головний герой Бекового роману викриває неймовірну за масштабами змову американського уряду проти свого народу - починаючи з приховування правди про інопланетних прибульців і аж до подій 11 вересня.
І передбачувано викрити змову герою допомогла, як ви здогадалися, природна "чуйка" справжнього патріота.
***
"Теорія змови є виродженою формою соціологічного аналізу,"- пише Луман. Тому людині, інфікованій цим вірусом, вона здається абсолютно доказовою науковою теорією.
Переконати в хибності цієї "теорії" майже неможливо.
Деконструкція конспірологічного міфу в очах людини, яка його сповідує, каже Вахштайн, це все одно, що повернутися від єйнштейнівського всесвіту до пласкоземельності.
Намагання показати, як сконструйовані ті окуляри, крізь які конспірологічна підозрілість дивиться на світ, в 90% випадках призводить до того, що людина починає склеювати конспірологічний наратив скочем, вводить нові сюжети й нових дійових осіб для його підтвердження. Ти його деконструюєш, а там 350 нових голів виростає.
Єдиний вихід - створити власний параноїдальний наратив, який буде досконалішим, побудованим на основі психологічних знань так, що його важче буде деконструювати...
***
Буйне розростання конспірологічної підозрілості - це те, що зараз відбувається в росії. Не випадково, як стверджує Вахштайн, в російському науковому сегменті інтернету можна знайти декілька сотень тисяч посилань на згадане "Вікно Овертона".
***
Але і це ще не все.
Конспірологічна параноїдна підозрілість може органічно трансформуватися в підозрілість, яку соціологи називають "шизоїдною".
Це, коли "подвійне дно" має не людина і не якась подія, а весь навколишній світ.
І той світ, що ми бачимо, здається тільки вітриною, за якою відбуваються таємні, приховані від нас події, інспіровані якимись темними силами, включно і Сатаною і Абсолютним Злом, які крутять реальністю як циган сонцем.
Людина з шизоїдною підозрілістю почувається, як герой Джима Керрі
в культовому колись фільмі "Шоу Трумена", який раптом прозріває: виявляється, він все своє життя живе в декораціях телевізійного шоу, оточений професійними акторами, навіть не підозрюючи про це...
***
До такого сприйня світу під фанфари Дугіна крокують росіяни.
Збав нас Боже від подібного божевілля!,
***
І останнє.Найбільший жах шизоїдного підозрільця - це не Годзіла, яка виринає з морської безодні, пише Віктор Вахштайн.
Найжахливіший жах - це коли, увійшовши зненацька на кухню, ви бачите свого кота, який стоїть на задніх лапах і підсипає якийсь порошок у вашу каву!
Тобто, коли буденне перетворюється на зловісне, домашнє - на чуже й, смертоносне.
***
А ви особисто перевіряли вашого кота на детекторі брехні?
----
Текст написаний без використання ШІ.
