Обізвалися знайомі з Старобільщини – живі. До цього вийшли на зв’язок ровенчани, які стали двічі біженцями, у 2014-му з Ровеньків виїхали у Хмільник, потім переїхали у Сватове, бо не змогли без Луганщини й у 2022–му потрапили в окупацію знову, то з окупації виїхали вже аж на Західну Україну – живі.
Кожен раз плачу, коли чую рідний голос, кожен раз тремчу, коли дзвонить не знайомий номер. Кожен раз повертаються спогади, кожен раз ловлю тригерний стан. Але зрештою, дуже вдячна долі за людей, які за 11 років поневірянь, побувавши 2 в окупації, знищуючи в соцмережах усі згадки про своє життя щоб вижити й не потрапити у катівню, пам’ятають мій номер й дзвонять, як виїжджають з пекла на волю. Значить своє життя я таки прожила не даремно.
Оце згадували Старобільськ. Я його знаю більше по Старобільському СІЗО, бо там проводили семінари та тренінги по захисту прав ув’язнених, по захисту прав працівників пенітенціарної системи (в частині відшкодування шкоди заподіяною здоров’ю у наслідок отримання професійного захворювання-туберкульозу), по захисту прав хворих на СНІД та ВІЛ-інфікованих в частині доступу до безкоштовних ліків. Були часи.
Другий раз я була у Старобільську вже під час роботи очільника Луганщини Геннадія Москаля, царства йому небесного, оце тоді я відкрила для себе величезний пласт невідомої навіть луганчанам історії краю, яку варто було б внести у підручники (я за те, щоб кожен регіон України окрім всесвітньої та української історії, вивчав історію краю), настільки вона, не підберу слова: страшна, сакральна, символічна й захоплююча одночасно.
Як би на Луганщині у школах викладали місцеву історію, який би то був щит від пропаганди. Історія Луганщини просякнута горем, біллю, втратами та купою прикладів, які от саме зараз відтворюються там же, немов історія пішла по колу, щоб нагадати про невивчені уроки.
Оце згадувала й зачепилася за один з кутів війни, історичний, й знову дуже жалкую, що наша дипломатія та журналістика не використовують значущі події, дати, щоб показати світу не тільки “обліко-морале” росії, а висвітлюючи історичні паралелі й символи показати світу страшний символізм сьогодення. Тому спробую трошки відкрити завісу Луганської терра-інкогніто, може когось зацікавить.
Окупація знищує на Сході України дуже багато речей: підприємства, людей, землю, корисні копалини, екологію, заповідники, музеї, культуру, історію, ужиткові ремесла, традиції. Вже не залишилося якогось прошарку, який би не отримав руйнування від окупації. Що цікаво, росія знищує на Луганщині не тільки будь які згадки про українців та Україну, а й про злочини срср. Напевне тому, що вони дуже схожі, й злочини, й злочинці. Я маю на увазі комуністів на нарід часів срср та сучасних окупантів та колаборантів.
За часи срср на Луганщині було знищено дуже багато історичних пам’яток, курганів-могильників, кам’яних баб, архітектурних пам’яток, залишок фортець, заводів, стародавніх поселень, я вже мовчу про тваринний та рослинний світ. Як наприклад, був знищений степовий бабак, я писала про це у інший серії нарисів.
Особливо старанно знищували згадки про концтабори, яких на Луганщині було дуже багато. Оце нещодавно для спільноти був шок, коли читачі дізналися про існування великого поховання часів Голокосту на Ростовщині, де зараз росіяни катаються з могил на санчатах, я писала про це. Й у людей виникло питання: чи знають про це в Ізраїлю, чому не провели перепоховання жертв Голокосту з росії у будь яку цивілізовану країну чи до Ізраїлю, чи встановлені особи, яких вбили в ті часи, чи хоч якась делегація була на місці страшних страт за останні 10 років?
Я не знаю відповіді на ці питання, але той факт, що про цей Меморіал та ганебне ставлення росіян до пам’яті жертв нацизму, хоч хтось прочитав – це вже не пуста витрата мого часу. А ось наші міжнародні інституції мали б взяти цю тему та понести її у люди, щоб показати світу ницість росії.
Згадавши за Старобільськ, я згадала про ще один Меморіал, який може вже й знищений окупантами, хто знає, бо нагадує про факти, які росія давно хоче сховати. Старобільськ (Ворошиловградської) Луганської області у 1939 році (часи окупації Польщі та початок Другої світової) був одним з 10 місць облаштування концтабору НКВС для полонених з Війська Польського згідно з наказу НКВС СРСР №0308. Так, саме так, концтабір НКВС у радянські часи для полонених поляків з окупованої Польщі. А Польщу в 1939 році окупував радянський союз. Ой, як невдобно, бо ж ця інформація на росії вже стерта з пам’яті та інформаційного простору так, що росіяни завжди вилуплять очі й скавчать: «не может быть». Може, може, діди ж воювали.
У вересні 1939 року, саме цей факт дуже дратує росіян, сюди прибув перший ешелон поляків, і вже з кінця жовтня Старобільський жіночий монастир став спецпритулком для понад восьми тисяч людей, переважно польських офіцерів та польської інтелігенції. Кажуть, тут утримувалися не лише офіцери, а й вчителі, професори одного з польських університетів, викладачі та перекладачі. Тобто цвіт нації, розумна, критично мисляча еліта, яку срср прагнув за будь яку ціну переманити на свою сторону, бо вважав Польщу де-факто своєю частиною, або знищити, зоб не дати розвитку країні, як він це зробив з Україною.
Депортація поляків на Луганщину під час окупації Польщі відбувалася аж до 1940 року. Скільки концтаборів було на території області, точно не відомо, як й невідомо скільки саме людей через них пройшло. Бачите, як багато срср знищив інформації. Тому нагадаю й підкреслю, щоб не забували: 17 вересня 1939 року, згідно з таємним протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа, срср порушив кордони Польщі, окупувавши її східні території (близько 200 тис. км²) і репресувавши понад мільйон (!) громадян, включно із розстрілами польських офіцерів та вивезенням людей в концтабори.
Що головне, ні, найголовніше у цій історії- жодних (!) економічних санкцій проти срср за цю агресію західні демократії не ввели, оскільки світ був зосереджений на війні з Німеччиною, а срср згодом став їх союзником у боротьбі проти Гітлера, тому Польщу та геноцид поляків йому пробачили.
Ще одне непокаране зло срср, яке дало змогу та сили народитися сучасному злу росії. Те, що срср не був засуджений за окупацію Польщі, як не був засуджений за геноцид поляків, та те, що ніяких репарацій в’язні від срср не отримали дало сили росії творити зло й надалі. Будь яке непокаране зло породжує відчуття всемогутності та безкарності. Якщо росію не покарають за війну та геноцид Українців, Гітлер буде виглядати дитиною у пісочниці у порівнянні з путіним. Це буде міжнародне виправдання вбивству.
Ось яку згадку та які паралелі нагадала мені Старобільщина. Не усі й вижили у таборах, 48 «померлих», могили яких встановили по розповідях тих, хто працював у монастирі, це ні про що, бо серпаста машина срср працювала, як скажена. Усіх, хто не підписав документи про співпрацю з НКВС – стратили.
Найбільші місця страт, це Старобільськ та Луганськ (Суча балка), я ще напишу про це, й Харківщина. У 1940 році більшість в’язнів з Старобільська (понад 3800 осіб за даними архівних довідок) було розстріляно співробітниками НКВС у Харкові та поховано в П’ятихатках. Тому знавці кажуть, що закатованих та страчених у Старобільському концтаборі поляків, євреїв на Луганщині тисячі. Звісно ніхто не проводив ексгумацію чи дослідження архівів, дякувати богу, хоч ті 48 знайшли, бо на канавах, куди таємно складали тіла й закопували, швидко після війни побудували гаражі.
Місце страти у Сучій балці знайшли теж ось так, випадково, під час будування гаражного кооперативу. Поховання закатованих поляків, євреїв та луганчан (“ворогів народу”) у Сучій балці, було таки знищено за часів срср – забетоновано, бо дуже боялися розкопок та встановлення кількості вбитих. Радянська влада прибирала сліди своїх злочинів будуючи на них щось таке, за що потім боролися радянські люди: будинки, гаражі, тобто особиста нерухомість, щоб уникнути розкопок та роботи дослідників.
Нічого не нагадує? Саме так ведуть поховання вбитих й закатованих в ОРДЛО зараз. Могили Маріуполя, де просто копали траншеї, закидували тіла й засипали землею навіть не встановлюючи таблички померлим, не рахуючи їх. А скільки будинків з тілами в Маріуполі знесено й на їх місці побудовані нові будинки?
Уся діяльність росії це калька з роботи НКВС. Заградотряди, розстріли в спину, порушення кримінальних справ на патріотів, формування у суспільства образа «ворога народу», таємні поховання, знищення тіл закатованих в’язнів…
Якщо за Сучу балку майже ніхто не згадує, то у Старобільськ приїжджали делегації, хоча ані розслідування, ані дослідження тіл, їх кількості й обставин загибелі, не проводилося. Не було запиту! Чи попиту, я не знаю. Хоча підкреслю – з боку Луганської обласної адміністрації церемоніальні заходи із вшанування пам’яті закатованих завжди проводилися на гідному рівні. Навіть під час російсько-української війни. Навіть онлайн, бо Старобільськ в окупації. Ми знаємо, що таке пам’ять.
Підкреслю й ще одну важливу річ (її дуже не люблять апологети православ’я, особливо московського патріархату) – Старобільський концтабір розташували у колишньому (тепер діючому, звісно ж МП, – прим. автора) жіночому монастирі «Всіх скорботних радість». У трапезних та молільних кімнатах розстрілювали та катували поляків, а зараз правлять служби навіть не згадуючи про це.
10 кам’яних і 7 дерев’яних бараків в яких стояли двоярусні та навіть п’ятиярусні ліжка. Окремі кімнати для допитів та розмов. Це був такий собі сортувально-пересильний центр, де відбувався відбір польської еліти від простих працівників та вербування інтелігенції та офіцерського складу до співпраці з срср.
Не поспішайте малювати собі страшні жахи радянських таборів. У випадку з поляками срср заявив, що буде дотримуватися норм міжнародної Женевської конвенції, то офіцери навіть мали окремі будинки, а генерал мав навіть авто й прислугу. Економічною радою при Совнаркомі срср були затверджені добові норми харчування: 800 грамів хліба, 75 – м’яса, 50 – риби і так далі, аж до перцю та фруктів.
Звісно ж інтенданти крали, звісно ж кухарі крали, звісно ж усе це розносилося містом, то місцеві мешканці навіть заздрили полякам, бо у «щасливих радянських людей» на той час не було що їсти. Але, як це нагадує утримання українських в’язнів й російських військовополонених, я писала про це.
Приховані данні й про тих, хто таки заради збереження життя зголосився на співпрацю з НКВС та написав згоду на переселення до срср. Але, не думаю, що навіть ці люди вціліли, бо наказ Берії був одностайний – усіх розстріляти. 5 квітня 1940 року почалися масові розстріли полонених. Більшість вивезли на розстріл у П’ятихатки Харківської області, частину розстріляли прямо у монастирі, але особливо ці могили ніхто не шукав. Та й шукати було важко. Місцеві комуністи, яких було багато у владі навіть за Незалежності, робили усе, щоб не дай боже, не знайшли ці тисячні скорботні поховання вбитих радянською владою людей.
Та й прості місцеві мешканці задовго до війни ненавиділи ці поховання. Саме тому покійний на цей час очільник області Геннадій Москаль дуже багато робив, щоб зберегти цей Меморіал, меморіальну дошку, відновити пам’ять закатованих.
Меморіальну табличку, що це місце радянського концтабору де катували польських в’язнів місцеві хрестоносці просто зривали з монастиря, бо ж православ’я воно таке, про любов, про бога, про мучеників, але якщо це десь там у літературі, а не поруч. Як показала практика, радянські православні віряни можуть любити Христа, але спокійно вбивати тих, кого вони визначили для себе ворогом: українців, поляків, євреїв.
Тому усе нагадування, що радянщина це страшна машина смерті, а польські мученики були вбиті в потилицю, щоб не дивилися в очі катам – місцеві православні проросійські хрестоносці комуністи знищували.
У 2016-17 роках навпроти меморіального поховання закатованих поляків почали хоронити полеглих в АТО українських Героїв, більшість з яких була не впізнана. Когось таки потім відшукали рідні й поховання перенесли, але ряди з номерами так й залишилися там, в окупації. Здебільшого це могили луганчан-добровольців, які під час АТО пішли захищати свою Луганщину. Про них може й нікому було згадати, бо рідні були в окупації, або ж рідні відхрестилися від «укро-карателів», як ось від мене. Бо ми ж зрадники Донбасу, не прийняли росію у серце.
Кажуть, що хоча українські прапори та стрічки зняли з могил, вони такі цілі. Хоча окупанти так бояться могил українських воїнів, що підривають їх, знищуючи навіть кістки. Але тут зіграла на руку чи то пропаганда, бо ж дуже хочуть показати себе моральними істотами, або страх через місцеві легенди про привиди закатованих поляків, які блукають лісом, бо ж досі не мають спокою.
Колись… Колись ми маємо прийти сюди, можливо (хотілось би) разом з польською армією у складі об’єднаної антипутінської коаліції країн НАТО. Колись поляки зрозуміють усю ницість росії й забажають сатисфакції. Колись ми відновимо усі імена, усі факти, усі злочини й покараємо злочинців.
Колись ми маємо відновити пам’ять кожного загиблого у цій столітній війни з страшною серпасто-триколорадною машиною смерті. У тому, що ми переможемо цю страшну машину, я не маю сумніву. Нам просто треба відновити свою пам’ять й тоді кожен закатований, кожен мученик, кожен, кого знищила радянська чи триколорадна влада, підійметься, й ще раз прийме свій бій. І не буде спокою катам ані на цьому, ані на тому світі.
