Сьогодні продовжу «водити стежками» невідомої для загалу Луганщини. Ці «стежки» ведуть не у степи, не у шахти, й навіть не у люди, за якими звикли оцінювати східну частину країни, а символічно ведуть нас з минулого в сучасність, щоб не тільки показати приховану й знищену частину історії українського Сходу України, а й нагадати нам про невивчені уроки, в яких, можливо криється відповідь на питання, як здолати росію.
В першому дописі я розповіла про поховання поляків-офіцерів, бранців радянського концтабору, яких на Луганщину масово звозили війська НКВС та радянського союзу з окупованої Польщу у 1939-1940 роках, а потім розстріляли.
Таких концтаборів для полонених поляків на Луганщині було 10, а ще були на Донеччині, на Харківщині, де відбулося більшість страт бранців.
«Гуманний» та «високоморальний» радянський союз, себто радянська людина, весело, цинічно та з задоволенням розстрілював українців та поляків, переселяв їх куди хотів, забирав хати, життя, мрії, ламав людей, долі, а потім усе це просто стягував у рівчаки й засипав землею, знищуючи будь які згадки про ці страшні поховання.
Цей нарис буде корисний тим, хто зверхньо каже «Луганська область завжди була проросійською». Я б сказала, Луганська область стала проросійською після того, як українців тут знищили, як байбаків у степах й завезли сюди тих, хто став критичною проросійською більшістю, але це не дає право називати цю землю територією росії чи вважати, що ті, хто після знищення, зачищення та заміщення наперекір росії залишився українцями, люди іншого українського сорту.
Саме тому я хочу показати ту історичну, страшну, криваву правду Луганщини, яку вам ніколи не покажуть ні в школі, ні по патріотичних марафонах потужної незламності. Бо, насправді, ця історія дуже невигідна, якщо її показати людям. Краще усіх тримати в симулякрі «Луганщина проросійська за неї не варто боротися». А чи була вона такою? А чи буде такою Україна, якщо дати росії повторити історію Луганщини на території усієї країни?
Луганчани здригаються, коли чують «Суча балка», а більшості українців це ні про що не каже, бо українська історія Сходу країни надчисто підтерта та переписана так, щоб ніхто й ніколи не здогадався, що на Луганщині колись жили українці.
«Суча балка» — урочище у місті Луганськ (окупована територія України), яка знаходиться у південній частині Ленінського району міста. Це глибока балка, яка заросла акацією, кленками, ясенами й має дуже похмурий, навіть лячний вигляд. Здається тут темрява ніколи не зникає, а сонце ніколи не дістається землі.
Луганчани, які знають історію міста, ніколи тут не гуляють. Маргінали звозять сюди сміття чи вигулюють собак, але після кількох прогулянок залишають це місце з острахом. Хоча поруч авторинок, люди намагаються обходити це місто, особливо ті, хто прожив у Луганську багато років.
Це страшна історична місцевість, яка мала б отримати офіційний статус та тут мав би бути встановлений Меморіал, але це не входило в плани тих, хто робив Луганщину оплотом росії та стратегії повільної окупації. Проти розкопок, проти встановлення пам’ятного знаку, проти публікацій архіву та його дослідження тут виступали увесь час, коли Україна була у складі срср та навіть за часів Незалежності. Опір дослідникам, які намагалися встановити кількість знищених, добитися встановлення на цій землі Меморіалу був шалений. Чого ж боялась влада?
У «Сучій балці» у період з 1930–1942 роки було розстріляно понад 30 000 східняків-українців, яких визнали «ворогами народу», зморили голодом, розстріляли по доносах, просто вбили заради пограбунку. Ось та чорна правда, яку поховали у землю й зробили усе, щоб в історію ця правда не потрапила.
Саме тут поховано фундамент української Луганщини, який міг би стати фундаментом великого міцного українського дому на кордоні з росією.
Серед страчених дуже багато селян-аграріїв, як їх називала радянська влада «куркулів», та ще більше луганської інтелігенції, особливо тих, хто мав коріння чи зв’язки з засновниками Луганської промисловості- німцями, італійцями, греками, англійцями. Коли ви кажете, що Луганщина ніколи не була українською, ви плюєте на могили закатованих українців-східняків.
Перші розстріли у «Сучій балці» «ворогів радянського народу» провели у 1930-роки. Тоді голодні робітники-пролетарії, які прийшли сюди з великих міст вбивали селян – аграріїв «куркулів».
Пам’ятаєте «кто разрешил вам так хорош ожить», напис, який зробили росіяни у Бучі в 2022 році, ось у 1930 роки на Луганщині був початок сучасної Бучі, Маріуполя, російсько-української війни.
НКВС, які були створені з робітничого пролетаріату, з грязі в князі, тобто вчорашній алконавт, голитьба, отримувала наган й право вбивати, не шкодувала ні малих, ні старих. Луганські села вичищалися під нуль, частіше ні стільки для заселення, скільки просто для пограбунку.
Пролетарії підводами вивозили з багатих українських східняцьких хат зерно, олію, борошно, вирізали худобу, ґвалтували жінок та вирізали немовлят.
«Кто был ничем, тот станет всем»- обіцяло безкарність, владу, море крові й веселощі від насильства. Як не любити таку владу, яка тобі дає право вбивати й брати собі усе, що хочеш? Усі, хто отримує право на безкарність, навіть маленьку владу над людиною, право на насилля, пограбунок та вбивство, завжди буде робити усе, щоб ця влада залишилася надовго, саме так срср проіснував 70 років.
Скільки у «Сучій балці» було знищено людей у 1930-му ніхто не знає. Ніхто! Немає жодного документа. Немає жодного опису. Немає жодного покарання та жодної сльози за загиблими.
Було трошки архівних документів, але здебільшого за розстріляних «заводчан», тобто луганську інтелігенцію, бо «заводчани» тоді це були вихідці з різних країн, навчені читати, писати, які будували на Луганщині заводи, артелі й дуже дратували своєю вченістю пролетаріат. Але, впевнена, от саме зараз в окупації росія знищила усе, що могло б показати трагедію Луганщини під час «червоних жнив».
Щоб приховати свої злочини та тіла людей десь у 1932 у «Сучій балці» зробили скотомогильник, куди везли відходи з забою тварин. То нижній шар знищених людських життів присипаний зверху кістками корів, собак, коней.
Варто згадати, що до 1935 року Луганськ мав свою історичну назву, а в 1935 році він став Ворошиловградом, на честь радянського ката, «червоного маршала» Климента Ворошилова, який став першим, хто складав розстрільні списки українців.
Під час так званого «Великого терору» або «Великої чистки України» Ворошилов брав участь у розгляді та затвердженні розстрільних списків – переліків осіб, репресованих за санкціями Політбюро ЦК ВКП(б), це були такі собі вироки без суду, які виносили лише тому, що людина була українцем.
Підпис Климента Ворошилова, який народився 4 лютого 1881 р. у селищі Верхнє, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії (м. Лисичанськ, Луганська область) у селянській родині й мав прізвище Ворошило, присутній на 185 списках, за якими були засуджено і розстріляно понад 18 тисяч українців.
Це я про те, що таке колаборанти й чому я проти того, щоб колаборанти не були покарані, бо це теж біг по колу, історичному колу. Я колись ще повернуся до цієї теми, бо це настільки важливо, це настільки про сьогодення, про війну, що не висказати усе це буде моральним злочином.
Бо ці історичні паралелі вони страшні. Бо вони кричать нам про те, що ми не хочемо, не бажаємо бачити, бо за увесь час нашого існування нам психологічно заборонили критично мислити й відчувати свою історію, проводити паралелі між вчора та сьогодні. Бо тоді ми побачимо внутрішнього ворога, бо тоді ми побачимо однакові дії, як окупанта так й його «кротів», які діють точнісенько, як майже 100 років тому.
Чогось згадалися «списки Портнова» за якими після повної окупації України місцева влада, яка дала таємну згоду на співпрацю з росіянами перед повномасштабним наступом, мала б стратити тих, хто не згоден був би з окупаційним режимом.
Я була одразу у двох в списках. Там на Луганщині, де я жила до 2014-року й засуджена судом «лнр» за «державну зраду» й вже тут на Черкащині, як переселенка- патріот України. Дивна річ наше життя.
Як й тоді у 30-ті, так й зараз у «списки Ворошилова-Портнова» входили письменники, громадські діячи, активісти-патріоти, аграрії-фермера, просто багаті люди села (ну, багаті на думку тих, хто складав ці списки). Як тоді, так й зараз ніхто не був покараний за складання цих списків. Як тоді, так й зараз по мірі просування окупації люди, які потрапили у ці списки-знищені. Така ж доля чекає усіх нас в будь якому місці України, якщо сюди прийде окупація. В більшій частині українців вбивали колаборанти, такі, як Клим Ворошилов, тобто ті, хто перейшов на бік окупаційної влади, або «з грязі в князі».
Саме тому я так часто пишу, що історія насправді йде по колу, бо ми не вивчили її уроки, ми не навчилися шанувати пам’ять тих, хто поліг першим, ми не навчились бачити свого ворога, ми надто безпечні, як й 100 років тому.
Другий період поховань у «Сучій балці» це 1933-1938 роки. Сюди звозили підводи з людьми, що вмерли в Голодомор, з Луганська, з навколишніх сел. Щоб не копати могили, тіла просто скидали у яр- на той час він був дуже глибокий- й зверху скидали землю.
Якщо кількість страчених у період 1930-1932 невідомий, то за найскромнішими оцінками по архівам НКВС, які мала СБУ з 1933 до 1938 року у «Сучу балку» звезено десь 10-15 000 тіл.
Знову ж таки, тіла закидають землею пошарово, міксуючи їх з відходами тварин. Для радянської людини – ми ж пам’ятаємо про високоморальність та скрепи – насправді не було різниці вбити людину чи тварину.
У 1938 році Ворошиловград стає обласним центром, це звісно підіймає статус міста й у нього за статусом з’являється свій офіційно затверджений розстрільний полігон- ним стає «Суча балка».
Ще раз, офіційно затверджений розстрільний полігон. Можливо саме там радянська людина їла «самое вкусное в мире советское мороженное»? А, ні, мороженого тоді в розвинутому технологічному світі срср ще не було, не було нічого окрім бажання вбивати.
Шар тіл у період з 1938 по 1942 роки можна визначити за характерною особливістю – череп прострелений біля основи, дірочки від нагана приблизно 7 мм…
Найстрашніше, що ми не змозі встановити навіть число розстріляних та закатованих НКСВ українців. Так само, як не можемо встановити скільки тіл пошарово поховано у «Сучій балці». Так само, як ми не взмозі зрозуміти скільки з тих катів, доносчиків, комісарів та НКВСників залишилися без покарання, створили родини, далі життя своєму сімені, яке продовжує роботу своїх прадідів та ненавидить українців.
Наприклад, у Биківнянському лісі (під Києвом), де знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій, за даними науковців, покоїться близько 100 тисяч репресованих. 100 тисяч українців, в яких відібрали життя, які не народили дітей, не написали вірші, не створили картини, не зробили відкриття.
Уявіть, якою б була Україна, якби не радянська влада, не знищення, не «Биківні» та «Сучі балки».
«Суча балка» продовжувала «працювати» під час війни- тут хоронили німецьких військовополонених та в часи окупації Ворошиловграда німцями- радянських солдатів. Кажуть, що розстріли та таємні поховання практикувалися аж до 50-х років.
В 1990 му році на місці «Сучої балки» вирішили зробити гаражний кооператив. Наділили землю, почали роботу по будівництву фундаменту й майже одразу екскаватори підняли разом з землею купу людських кісток. Їх було так багато, кістки, черепи, жіночі, чоловічі, дитячі, що будівельники заклякли. Ніхто не наважився навіть піж наказом парткомів продовжити роботи. Люди шепталися, що це проклята земля.
Чутки про масове поховання не можна було стримати й «розслідування» звісно ж «возглавила» партія, тобто КДБ.
Що цікаво, окрім людей у цивільному одязі, зіпрілому, але вгадуємому, з простреленими черепами, тут було дуже багато вбитих людей у військовій формі, тобто радянських солдатів. Можливо це було приборкання якогось бунту, чи зачистка військової частини після епідемії (кажуть, таке було на Одещині та на Харківщині- дифтерія) або ж це розстріли радянських полонених німцями під час окупації.
Звісно ж ніхто не досліджував.
Перший прошарок, це період поховань це доволі свіжі поховання, то збереглися навіть частки одежі, а військова форма взагалі була вгадуєма. Зустрічалась радянська, німецька та польська військова форма, нагородні знаки, кокарди. Тисячі тіл. А що ж там далі?
Що далі дізнатися ніхто не дозволив. Та й ці кістки одразу завернули назад й засипали землею й залили бітумом та бетоном.
Хоча в срср не було інтернету, але чутки про величезне масове поховання (люди шепталися про тисячі черепів та кісток, які біліли крізь землю) почало розходитися теренами срср, бо ж поблизу Ростовська область, Брянська, а на будівництві працювало багато будівельників саме з тих країв.
Тому з будівельників почали брати розписки про мовчання, залякувати покараннями. Справу, яку порушила прокуратура області через невідоме масове поховання, взяли під контроль Держбезпека срср й КДБ УРСР.
Звісно ж усі зрозуміли, що це поховання жертв репресій, а це чорна пляма на репутації партії. Й хоча тоді прокуратури були зобов’язані займатися справами стосовно репресованих й навіть – не може бути – справами про встановлення співробітників НКВС, які вчиняли розстріли (нікого не встановили, бо свої своїх не здають, бо в управлінні кадрів КДБ УРСР ніколи не було штатних співробітників НКВС у Ворошиловградській області.
Тобто є жертви, а винних у тому що вони такими стали-не має.
Більше за все слідчих злякали факти наявності на деяких тілах польської військової форми. Тоді теж не дуже хотіли випускати з під грифу «цілком таємно» інформацію про луганські (ворошиловградські) табори для польських військовополонених, яких тут розстрілювали у 1939-1940 роках. Бо це ж міжнародний скандал. Тим паче, що знайшли залишки католицьких релігійних діячів. У Старобільську зчепивши зуби дозволили інформативно повідомити про 48 померлих польських офіцерів, тоді, як 10 концтаборів у області прийняли по 8-12 000 поляків кожен. 70 відсотків в’язнів цих концтаборів були вбиті. Частка в’язнів та документальні спомини про них просто зниклі, були зітерті з архівів концтабору бо їх возили до Москви на допити самого Берії.
КДБ починає зачистку преси, свідків та засекречує матеріали. А згодом видає постанову про заборону ексгумації та проведення будь яких досліджень. «Проведення ексгумації ставить загрозу безпеці людей, – йдеться у постанові,- У лісовому масиві, який має народну назву «Суча балка» виявлено велику кількість останків трупів тварин й людей. Як виявилося, дане місце є закритим в 1960 році скотомогильником, де проводилося поховання тварин, померлих від сибірської язви. Будь які роботи по ексгумації тіл можуть стати причиною погіршення епідеміологічного стану області».
На викопаний рів пустили бульдозери, потім катки, потім бітум, ще раз катки, ще раз бітум, ще катки, потім бетон…
90-ті називали проривом в історію, усі вимагали справедливості, відновлення памяті репресованих, розсекречення архівів КДБ, люди немов виходили зі сну й починали шукати винних у тому, як вони жили. Епоха срср вже вмерла, її штучно підтримували живою, хоча усі розуміли- розпад срср неминучий. Можливо саме тому тоді так швидко поховали усі кінці у розслідування про масове поховання людей, бо зміни тремтіли у повітрі й ніхто не знав до чого вони призведуть.
Але «прожектор перестройки» швидко згас, як й запал реформаторів, а розпад срср хоч й пробудив у людях національну свідомість, але це не мало розвитку через економічні негаразди.
За розслідування забули. Авторинок працював, в урочище несли сміття, а покоління що зростали взагалі не знали що там, у тому яру.
Злочини НКВС поросли травою та деревами за мертвих забули, бо живим було байдуже на мертвих. Бо живі думали, що їх ніколи не спіткає така страшна доля. А може забули тому, що серед живих було більше нащадків тих самих катів, тих, хто грабував чи заселявся в пусті хати не питаючи про долю їх господарів. Байдужість до історії своєї землі решт в решт приводить до повторення трагедій.
Ні, були на Луганщині ті, хто намагався відновити, знайти справедливість, якось достукатися до нащадків, мовляв, дивіться, ось вона справжня Луганщина, спить у яру, біліє кістками. А поруч існує непокаране зло, яке зростає й набирає силу.
На місці першої знахідки хрест та пам’ятну арку-знак встановили в 1991 році, одразу після набуття Незалежності. Вони простояли лише рік. Відновили знищені пам’ятні знаки у 1994, потім у 1997, потім у 2005 роках. Тобто 4 рази знищували пам’ятний хрест та арку, де було зазначено, що це місце розстрілу невинно репресованих українців. Це про те, як радянська людина боялась навіть мертвих. Бо кожна кістка у землі «Сучої балки», це історія про те, як вбивали Україну, як знищували український Схід, як орусявлювали Слобожанщину.
Мертві теж вміють говорити. Вони невидимою присутністю через отой пам’ятний знак кричали про непокаране зло. Нагадували, що це зло серед нас, поруч з нами й чекає, щоб продовжити свою справу.
Бо на пам’ятному знаку напис: «Сучья Балка – 200 м. В 1937-1942 гг. на территории балки силами НКВД тайно проводили расстрелы и захоронения жителей Луганщины – мужчин и женщин, стариков и детей – безвинных жертв большевистско-коммунистического тоталитарного режима. Вечная память погибшим»; «1937 – 1942 гг. Жертвам репрессий вечная память» ( це напис був на хресті).
Я пишу зараз, промовчу про сльози, більшість моїх нарисів написані мокрими очима, я хочу сказати, що пишу цей текст, а перед очима стоять рівчаки Маріуполя куди колаборанти та окупанти скидали трупи чоловіків, жінок, дітей. Загортали ті рівчаки землею, заливали бетоном. Згортали будинки разом з їх вбитими мешканцями, мішали у рівчаках залишки тіл з бетоном…
Історія страшна річ. Особливо коли вона йде по колу, раз за разом виводячи нас на ту саму точку болю, заглядає в наші очі, як кинутий та зраджений людьми пес й питає тими очима- ну що, бачиш, ти бачиш нас, зупини їх, щоб не лягти поруч з нами!
А якби тут провели справжнє розслідування. Якби тоді ексгумували усі останки, виявили кількість вбитих. Якби встановили їх імена. Якби тут зробили Меморіал, музей, парк пам’яті. Якби про цей злочин написали книжки, зняли фільм. То мертві б заговорили. Вони б розповіли нам усі історичні уроки, показали усіх ворогів, попередили б про загрозу.
Ось чому на окупованих територіях зараз росія знищує усі масові поховання, а ті, що не може знищити, називає «памятник жертвам, погибшим от рук укро-карателей». Саме так на Луганщині росіяни намагалися зробили й з цим пам’ятним знаком, якось сюди приїхав російський депутат та разом з місцевою владою наліпив табличку «жертвам террора ОУН-УПА».
Ось бачите скільки приховано на Луганській землі. Українського. Болючого. Те, що це українське вбили, не робить цю землю російською, особливо поки є ті, хто пам’ятають вбитих, закатованих та полеглих земляків.
Знаєте, напевно саме ось ці невинно вбиті та закатовані українці лежачі у «Сучій балці» з нетерпінням чекають на звільнення Луганщини від російських окупантів, бо це їх єдиний шанс на відновлення справедливості. І це наш шанс на те, щоб розірвати історичне коло, вивчивши усі його уроки.
Цими «стежками» да поводити б тих, хто прагне «назад в ссср», щоб показати справжнє життя в ті часи, а не політичну пропаганду з перекрученої історії. Але знаю, що це марно, бо людина, яка не здатна погуглити й знайти відповідь на питання «хто в 1939 році окупував Польщу» не здатна зрозуміти чи прийняти будь який історичний факт, який не вписується в її особисте сприйняття.
Тому довбограї вірять у «самое вкусное мороженное», а розумні вбачають у минулому сучасні бажання окупантів – повне знищення світу.
Під час Другої світової, антигітлеровська коаліція створювалася за принципом, в срср багато людей, варто дати їй зброю, гроші та допомогти й вона переможе Гітлера й тоді у інших країн буде менше жертв. Чи розумів тоді світ, що обирає між нацизмом та рашизмом, тобто між гітлером та «гітлером»? Думаю, що так. Але те, що відбувалося в кордонах срср- знищення мільйонів людей- не дуже хвилювало інші країни. Згадайте тільки, скільки часу та сил витратила Україна, щоб світ скриплячі зубами визнав таки Голодомор актом геноциду.
Тому Гітлера та нацизм засудили на Міжнародному трибуналі, бо мертвий режим сміливо можна судити, а срср, який мав стати новим економічним партнером світу за геноцид поляків та окупацію Польщі-ні, не засудили. Як не засудили срср за геноцид українців, вірменів, грузин. Як не побачили «Биківень» та «Сучих балок», ГУЛАГів та Соловків.
Ось такі вони подвійні стандарти. Якщо тиран ґвалтує, вбиває, обкрадає свій нарід не виходячи за межі своєї країни та не зазіхаючи на інші країни, з ним будуть товаришувати та закривати очі на його тиранію, корупцію, збагачення- таке правило світу. А якщо Третя світова, тоді, так, антипутінська коаліція, Гаага, та усе таке сповнене моралі й принципів. Усі ці невеличкі пункти закону життя, можна почути там, серед шуму дерев, які наросли у яру «Сучої балки», й саме до цих «таємних плям» в історії й ведуть нас луганські стежки.
