24 лютого — це день, коли війна прорвала звукоізоляцію вікон, день, коли стало неможливо прикидатися, що «десь там стріляють», а тут — «життя триває». Але якщо сьогодні ми говоримо про 12-ту річницю, то це не про символізм і не про меми з датами. Це про чесність.
Сьогодні — 12-та річниця чергової фази у 300-літній війні Московії проти України-Русі. І ця дата важлива не для календаря. Вона важлива як тест на пам’ять і на гідність: чи ми розуміємо, що з нами відбувається — чи знову дамо себе заколисати словами «перемир’я», «втома», «компроміс» з ворогом, який уже викрав і знищив мільйони українців голодоморами, війнами, урбіцидами; русифікував та депортував мільйони нас від Кубані до Сибіру; вкрав історію, назву, культуру українського народу — і зараз працює над повним, остаточним знищенням української нації як історичного суб’єкта.
Для багатьох точкою відліку стала дата 20.02.2014. І це справедливо: саме тоді Московія вийшла з режиму гібридної гри й перейшла до відкритої фази анексії. Крим був не “емоційним ексцесом” і не “спонтанною відповіддю”. Це була перевірка: чи світ проковтне силове переписування кордонів у ХХІ столітті. Проковтнув. Потім був Донбас — не як “внутрішній конфлікт”, а як інструмент довготривалого розкладання держави.
Але 2014 рік — це не початок. Це лише новий акт старої п’єси.
Московія століттями веде війну проти України-Русі не за квадратні кілометри. Вона веде війну за право визначати, ким ми є. За право монополізувати спадщину Русі. За право стерти з карти Європи альтернативну модель слов’янської державності — без царя, без вертикалі страху, без сакралізованого насильства.
Знищення Гетьманщини. Руйнування Січі. Ліквідація автономії. Заборони мови. Валуєвський циркуляр. Емський указ. Голодомори як метод покарання за спротив. Розстріляне відродження. Масові депортації. Сибір як інструмент очищення. Урбіцид — від Батурина до Маріуполя. І кожного разу — одна логіка: позбавити Русь суб’єктності, перетворити її на ресурс.
Московія не воює з «державою Україна» у її сучасному форматі. Вона воює з самою ідеєю Україна-Русь як окремої цивілізаційної лінії. Вона не може допустити, щоб Київ був джерелом спадкоємності Русі без московського посередництва. Бо вільна Україна — це постійний вирок імперії.
Саме тому розмови про “компроміс” завжди звучать для Москви як тимчасова тактика. Компроміс для них — це пауза між наступами. Перемир’я — це передишка. Мир — це лише слово, яким вони маскують перегрупування.
У 2014–2022 роках війна тривала щодня, просто не для всіх. Хтось жив під сиренами й обстрілами, а хтось — під ілюзією “локального конфлікту”. Саме тоді фронт тримали ті, кого сьогодні так легко забути в календарних мемах. Саме вони забезпечили, що 24.02.2022 Україна не впала за три дні, як було заплановано.
Бо план був не “довга війна”. План був “швидка ліквідація”. Коротка операція з заміни прапора. Злам адміністрації. Показові розстріли. Переписування історії. І все — під акомпанемент заяв про “відновлення історичної справедливості”.
Коли цей сценарій зламався, Москва перейшла до іншої стратегії — тотального терору. Ракети по містах. Удари по енергетиці. Холод як зброя. Вода як інструмент тиску. Це не військова кампанія в класичному сенсі. Це колоніальна каральна операція проти цивільної нації.
І тут важливо зафіксувати головне: жодне “перемир’я” з державою, яка століттями практикувала знищення українців як політику, не може бути без механізму примусу. Мир без демонтажу здатності Московії до насильства — це не мир. Це відкладена фаза тієї ж війни.
Коли сьогодні хтось говорить “давайте домовимось”, треба ставити одне запитання: а що змінилося в природі агресора? Чи відмовилась Москва від своєї імперської доктрини? Чи визнала вона українців окремим народом? Чи припинила вона русифікацію, депортації, пропаганду знищення? Ні.
Отже, “мир” без зміни цієї доктрини — це не завершення конфлікту. Це просто нова тактична пауза в 300-річній війні.
12 років відкритої фази — це не дата для риторики. Це момент дорослішання. Або ми приймаємо, що це війна на знищення української суб’єктності, або знову дозволяємо себе заколисати словами про «втому» і «реалізм».
Втома — не аргумент для капітуляції.
Компроміс із тим, хто десятиліттями вбивав і депортував, — це не мудрість.
Це повторення історії, яку ми вже проходили занадто дорогою ціною.
Україна-Русь вистояла не завдяки датам, а завдяки людям, які в найтемніші роки не дозволили зламати хребет нації. І сьогодні тест не в тому, чи пам’ятаємо ми 2014. Тест у тому, чи розуміємо ми 1721, 1775, 1932, 1947, 2014 і 2022 як ланки одного ланцюга.
Бо якщо ми цього не усвідомимо, нам знову запропонують “мир”.
І знову — за рахунок України-Русі.
