Перечитуючи днями «Ловця у житі», я згадав свою середню школу №37. Пригадав, як на уроці укрмови вчителька Дарія Филимонівна (наша класна керівниця, здається, з 5-го класу) розбирала з нами оповідання Андрія Головка «Пилипко». Ким був той хлопчик, якого чи то вбили, чи то не вбили вороги радянської влади, я не знав, бо не прочитав у хрестоматії коротенького – на кілька сторінок – оповідання того письменника. Але чомусь запам'ятав на все життя, як Дарія Филимонівна зосереджувала увагу класу на отій першій фразі оповідання: «У нього очі, наче волошки у житі».
Можливо, вона справді вважала це порівняння зразком письменницької майстерності. Хтозна. Але факт, що учителька Дарія Филимонівна повторювала згадане речення нон-стоп упродовж наступних уроків з притиском на «волошках», навіть коли ми перейшли від вивчення творчості Головка до когось з інших українських радянських письменників. Прошкуючи взад-вперед уздовж чорного, ретельно витертого черговим від крейди прямокутника дошки, вона вдивлялася у вікна, які виходили на шкільний стадіон. Там скраю ріс старий дуб. Так виглядало, що саме його покручене гілля надихало її згадувати оте «… наче волошки у житі».
Далі когнітивна асоціація потягла мене до Марка Чепмена – убивці Джона Леннона. Застреливши його, Чепмен сів на хідник біля тіла своєї жертви, пістолет поклав поруч і, в очікуванні поліції, розгорнув на колінах книжку, яку витягнув з кишені куртки – «Ловця у житі». Краєм ока Чепмен напевно бачив застиглу за кілька метрів позаду дрібну постать Йоко Оно. Ймовірно, він подумав у ту мить, що його власна дружина – американка японського походження Глорія Абе (Чепмен у всьому прагнув бути схожим на Леннона) – за кілька хвилин довідається у новинах про чин свого чоловіка. Марко не знав достеменно, як вона реагуватиме на почуте, але був переконаний: Глорія не жалкуватиме, що вийшла за нього заміж, прецінь її чоловік назавжди увійшов в історію, а отже, хай там як, – і вона теж.
Щодо власне роману «Ловець у житі», то якого кольору були очі головного героя, невідомо: Джером Селінджер заощадив собі на описі зовнішності Голдена Колфілда, бо й не міг цього зробити – оповідь ведеться від першої особи. Натомість можна з упевненістю стверджувати, що Голден був дитиною війни. Хоча дія роману розгортається в повоєнний час, відомо, що перші розділи «Ловця…» Селінджер привіз до Європи у своєму армійському наплічнику, і з ними в день «Д» – 6 червня 1944 року – десантувався в Нормандії у складі 12-го піхотного полку 4-ї піхотної дивізії армії США.
Та навіть якби тих сторінок наразі не існувало, Голден Колфілд однаково був зв'язаний пуповинням з війною – з тією аберацією, яка чатувала на хлопця у світі, де чисті душі нагадують дітей над прірвою в житі. Життя у передчутті біди, в очікуванні війни…
Джером Девід Селінджер (військове звання штаб-сержант, вік 25 років, особистий ідентифікаційний жетон № 32325299) вистрибнув із десантної баржі на мілині навпроти пляжу Юта-Біч у Франції достатньо вишколеним – у тому сенсі, що до армії він подався ще в квітні 1942 року. Тоді на військовій базі Фор-Дикус, штат Нью-Джерсі, його готували на зв'язківця. Після цього служив у авіаційному з'єднанні, що дислокувалося біля міста Бейнбрідж на південному заході штату Джорджія. До Ліверпуля прибув 29 січня 1944 року на судні «Джордж Вашингтон». На той час в Англії вже розпочалася підготовка сотень тисяч американських військовиків до майбутньої десантної операції в Нормандії.
Селінджер пройшов також вишкіл у центрі контррозвідки союзників у Британії, куди потрапив завдяки вільному володінню німецькою і французькою. Перед цим його ретельно перевіряли: запити про минуле сержанта Селінджера надійшли до всіх навчальних закладів, в яких той навчався, починаючи з приватної школи Мак-Берні.
У день «Д» Селінджер дістався берега Старого континенту під несамовитим обстрілом німців. Його полк називався «Воїни» (Warriors), і командував ним полковник Рассел П. Рідер. То була перша хвиля операції «Overlord» з усіма наслідками, які з цього випливали: втрати особового складу союзників зашкалювали. Поповнюючи їх у ході боїв у Франції, полк Расела П. Рідера звільняв Шербур, Париж. З листопада по грудень 1944 року Селінджер воював у снігах промерзлого Гюртґенського лісу, відтак утримував позиції на річці Зауер у ході Арденської операції. Він був там скрізь – у крижаній воді в шанцях, під шквальним кулеметним вогнем і артилерійськими обстрілами, на вулицях бельгійських і французьких міст, жодне з яких німці не здавали без бою… П'ять бойових нагород.
Потім була Німеччина, жах побаченого у звільнених концентраційних таборах, допити військовополонених, пошук воєнних злочинців і колаборантів. Від пережитого можна було збожеволіти, і Селінджер був близький до цього стану. У нього виявляють так звану «бойову перевтому» і збираються госпіталізувати. Розуміючи, що вар'ятів в армії позбуваються негайно, він відмовляється їхати на лікування у Штати, натомість лягає в приватну клініку в Нюренберзі, де його якийсь час лікують і звідки він виписується без компрометуючого діагнозу «нервовий зрив».
Селінджер відверто розповідає про це в листі до Гемінґвея (ну, до того, який нічого не знає). «Зі мною все було гаразд, якщо не брати до уваги той факт, що я постійно перебував у стані зажуреності, і я подумав, що було б непогано поспілкуватись з кимось притомним, – пише він. – Вони розпитували мене про моє сексуальне життя (яке, о Господи, було цілком нормальним) і про моє дитинство (нормальне)… Мені завжди подобалась армія… У нашому підрозділі залишилося провести зовсім небагато арештів. Зараз ми забираємо дітей, які поводяться демонстративно зухвало, навіть якщо їм немає ще й десяти років. Потрібно надіслати до армії ці старі бланки про арешти, потрібно доповнити звіт. Я написав ще пару своїх оповідань про інцест, декілька віршів і частину п'єси… Я віддав би праву руку, аби звільнитися з армії, але не з психіатричним приписом “цей-чоловік-непридатний для армійського життя”. У мене в думках дуже зворушливий роман, і я не допущу, щоб у 1950 році автора назвали придурком. Я придурок, але ті люди не повинні про це знати. Я хотів би, аби ви написали мені кілька рядків, якщо зможете. Чи набагато легше мислити тверезо, перебуваючи далеко від цієї сцени? Я маю на увазі вашу роботу».
У листі добре простежується стан, в якому тоді перебував його автор. Однак йому вдалося з нього виборсатися. Чого це вартувало, можна лише здогадуватись, але, хай там як, штаб-сержант Джером Селінжер повернувся у стрій і продовжив службу в армії аж до демобілізації 1946 року.
Чи був це той самий високого зросту стрункий молодий привабливий чоловік, ймовірно майбутній письменник, з яким крутила роман Уна О'Ніл – майбутня дружина Чарлі Чапліна? Ні, того Селінджера вже не існувало, війна назавжди змінила його. Він повернувся до Нью-Йорка не скалічений фізично, але глибоко травмований морально. Він повернувся у світ, в якому ніхто, крім ветеранів Другої світової, не знав і знати не бажав, що таке війна; де нікого не цікавило, що таке фронтове побратимство, біль, смерть, почуття виконаного обов'язку, зустріч віч-на-віч з тими, хто чинив жахливі звірства; у світ, де важать лише гроші і, відповідно, мірилом відносин між людьми є deal: наскільки вдалим він виявився, тобто скільки ти заробив, а не віддав. Повоєнний Нью-Йорк, як і вся Америка, купалися у грошах, зароблених на війні, і багато хто з тих, хто перейшов через неї, почувалися тут чужинцями. Кожен ветеран шукав для себе прихистку, де лише міг. Селінджеру таким сховком слугувала література.
Він побачив і пережив на війні стільки, що вистачило б не на один роман. Однак у його творах не зустрінеш сюжетів з описами боїв, операцій контррозвідки, в яких він брав участь. Не прочитаєш про драму на береговій лінії на південному заході Англії у графстві Девон на березі затоки Start у протоці Lyme Bay – вузькій смужці піску, дуже схожій на пляжі у Нормандії – де союзники тренувались у проведенні майбутньої операції «Оверлорд» (D-Day). Ті навчання називались «Exercise Tiger», і Селінджер брав у них участь. У квітні 1944 року німецькі торпедні катери заатакували союзників на відпрацюванні дій під час майбутньої висадки. Тоді загинуло багато американських солдатів.
Селінджер не міг написати всю правду про це та й про багато чого іншого. Служба в контррозвідці зобов’язувала його тримати язик за зубами, що з роками, навіть коли про дещо вже можна було розповісти, перетворилося на невсипущого внутрішнього цензора, з яким годі було домовитися. Один із його біографів, автор книги «Дж.Д. Селінджер і нацисти» Еберхард Олсен, пише, що про службу в контррозвідці письменник практично ніде не згадує. Хіба мимохіть у оповіданні «Есме..»
Про війну в Селінджера – це про тінь, яка раптом з’являється і так само несподівано зникає зі стіни, на якій щойно виразно експонувалася; про натяк на невидиму присутність біди, закроєної лекалами неспокою і сум’яття; про неможливість увільнитися від передчуття, може, не стільки реального лиха, скільки чогось відрухово недоброго, що може стати на заваді спроможності мислити, любити, кохати, діяти вільно, не остерігаючись приреченості на фатальну поразку. Як у оповіданні «Гарний день для полювання на рибу-бананку» (A Perfect Day for Banafish), де спокійний плин оповіді не віщує трагедії, та вона все ж стається. Чи як у новелі «Есме з любов’ю і спустошенням» (For Esmé – with Love and Squalor), коли в протиударному годиннику тріскає скло.
З дня призову в армію і до демобілізації 1946 року Селінджер опублікував з десяток оповідань. У листі до редакції «The New Yorker» він написав, що йому виповнилося двадцять шість і він вже четвертий рік служить в армії. Сімнадцять місяців воював у Європі. На плацдарм «Юта» у Нормандії висадився з 4-ю дивізією 6 червня 1944 року, а завершення війни зустрів у 12-му піхотному полку тієї ж дивізії. В оповіданні «У канапці немає майонезу» (This sandwich has no mayonnaise) він пише про хлопців з військово-повітряних сил, бо служив в авіації. Крім того, був у військах зв’язку, а також закінчив Воєнну академію Веллі-Джордж. Після війни, пише Селінджер, він бажав би долучитися до якогось хорошого, шанованого всіма кардибалету – ото було б життя! Крім того повідомляє, що пише оповідання з п’ятнадцяти років, однак ніяк не може досягти у них потрібної простоти і природності. «Мій розум ніби щось приховує, – звіряється він. – Так чорна краватка стягує шию на офіційному прийнятті. Я раз по раз зриваю ці краватки, але їх кількість не зменшується. До того ж, я так звик до коротких дистанцій, що заледве чи зможу колись написати цілий роман. У нинішніх романах про цю війну багато сили, вправності й майстерності – одне слово, усе те, що так полюбляють критики. Напевно, навіть надміру. Та усім їм бракує тих геніальних неоковирностей, які лише й здатні примусити співпереживати, а писати так спроможні лише кращі голови. Чоловіки – з тих, хто перейшов через війну – заслуговують на книгу, яка стане для них піснею з тремтінням у голосі, але без зніяковіння і, поготів, без жалю. Сподіваюсь дочекатися такої книги».
Головний герой воєнних оповідань Селінджера – це, здебільшого, сержант у відпустці. Він глибоко занурений у атмосферу рідного дому, у світ близьких йому людей, але водночас відсутній у ньому і серед них. Щось назавжди втрачене скніє у душі сержанта, він страждає не стільки від ляку бути вбитим на фронті, коли знову опиниться на війні, скільки від усвідомлення, що може більше ніколи не повернутися додому ментально. Сержант підсвідомо обирає відстороненість і відчуженість, аби упередити біль неминучої втрати, чи принаймні бодай трохи нівелювати її. Як у новелі «Дім солдата» Гемінґвея чи як у оповіданні Селінджера «Гарний день для полювання на рибу-бананку». Стриманість у проявах емоцій, лапідарність у висловлюваннях, аскетичність у стилі. Кожне речення максимальне орієнтує, що автор має на увазі, за кожним тягнеться глибокий когнітивний ряд.
Фінал у цих оповіданнях нібито різний: Крібс, який повернувся з війни, планує піти у школу і подивитись, як його сестричка гратиме у бейсбол. Вдома він почувається незатишно. Сеймор Гласс теж воював. Поспілкувавшись на пляжі з маленькою дівчинкою, якій розповів про риб-бананок, повертається у готель, щоб застрелитись. Хоча якщо згадати історію життя Гемінґвея, все зійдеться. І ще одне спільне: молодша сестра Крібса, яку він дуже любить, і Фібі, сестричка Голдена з «Ловця…», – це про дітей у житі.
Діти у текстах Селінджера – беззахисні, чисті, світлі, і їх слід захистити. У «Дні перед прощанням» головний герой каже самому собі: «Тут мій дім. Тут я був хлопчиськом. Тут зростає Метті… І Метті спить тут спокійно. Ворог не вламується у її двері, не будить, не лякає. Але так може трапитись, якщо я не вийду йому назустріч з гвинтівкою. І я вийду і знищу його. Мені хотілося б повернутися. Як би хотілося повернутися!»
Сестра Метті і потреба захистити її з «Дня перед прощанням», либонь, і є головною ідеєю «Ловця…» Діти бігають у житі і можуть зірватися у прірву, якщо Голден Колфілд не врятує їх. І якщо сержант технічних військ Джон Ф. Гледуоллер-молодший не вийде з гвинтівкою назустріч ворогові і не знищить його.
Попри це, Селінджер з його бойовими нагородами, в тому числі з відзнакою «Вдячність за відвагу» від президента США, власне про війну – наступи, оборону, розвідку, смерть товаришів – нічого не пише. Лише подекуди події текстів відбуваються на передовій, як-от в оповіданні «Хлопець у Франції» («A Boy in France»). Головний герой – солдат – сидить на мокрій від дощу землі і їсть яєшню зі свининою. Потім лягає навзнак, зриває з голови шолом і одразу засинає. Прокидається, коли надворі вже споночіло. Треба підійматись і братися за окоп, в якому можна буде перебути ніч, але ані сил, ані бажання копати глину немає. Ні, зараз він цього не робитиме, його не вб'є. «Гей, ви там, не дайте мені сьогодні пропасти. А завтра, слово честі, облаштую окопище, якого ви зроду не бачили».
Солдат подумав, що сьогодні простіше знайти нічліг у якомусь німецькому окопі, звідки вони нещодавно викурили фріців. І він знайшов такий – з закривавленою ковдрою на дні, на якій, либонь, вмирав якийсь Ганс. Бридячись, солдат викинув ту страшну шмату і взявся зішкрібати лопаткою сліди невідомого німака. Коли впорався, розгорнув на дні свою ковдру, гвинтівку, протигаз і шолом розклав на бруствері. Потім ліг. Той німак був невисокий на зріст, і солдату довелось підібгати ноги. Якийсь час дивився у плаксиве французьке небо, відтак почав уявляти, як він – чистий, у свіжій білизні, білій сорочці з метеликом, у сірому в смужку костюмі – ввійде до своєї домівки, міцно-міцнісінько причинить двері, зварить каву, слухатиме платівку, питиме каву, знову міцно-міцнісінько причинить двері, потім підійде до вікна і впустить дівчину – милу і лагідну, не схожу на його колишніх приятельок. Він попросить дівчину перейтись кімнатою, аби помилуватись її гарними ніжками, і скаже: почитай мені вірші Емілії Дікінсон про неприкаяність і Вільяма Блейка про Агнеця Божого. Потім знову міцно-міцнісінько зачинить двері.
Ці свої мрії він перервав, витягнувши з нагрудної кишені замацькані витинки з американських газет. У першій йшлося про прем'єру стрічки «Яскраве полум'я ракет», на якій була присутня виконавиця головної ролі – чарівна Джинні Пауере. Репортер запитав її, чого їй найбільше хотілося б у Нью-Йорку, куди вона потрапила вперше. «“Ще у потягу я мріяла зустрітись тут з простим симпатичним хлопцем у військовому строї. І що ж! Першого ж дня у фоє кінотеатру «Уолдорф» зіткнулася з Баббі Бімісом! Він – майор у службі пропаганди, і їхня частина стоїть не десь, а в самому Нью-Йорку! Це ж як пощастило!” Вашому кореспонденту пристало лише промовчати».
Солдат зіжмакує і жбурляє прочитане за бруствер і витягає з іншої кишені потертого конверта з листом від сестрички Матільди. Вона запитує брата, де він: у Франції чи в Англії. «Мама думає, що ти наразі в Англії. А я думаю, що ти у Франції. То ти у Франції? Тато каже мамі, що він гадає, що ти ще в Англії, а я міркую, що він думає, що ти у Франції. То ти у Франції?» Матільда розповідає в листі, що діється вдома, про знайомих, сусідів. Вона мріє, аби брат швидше вернув домів.
«Солдат обережно склав листа, вклав у конверт і запхав його до засаленої кишені. Потім ледь визирнув з окопу і гукнув: “Гей, Івзе! Я тут!” Івз помітив його зі свого посту на краю поля і кивнув. Солдат знову зсунувся в окоп і промовив уголос, звертаючись невідь до кого: “Скоріше вертай домів”. Майже впав на підстилку, незручно підібгав ноги, і вмент заснув».
Матильда, Фібі, Метті, Сибілла, інші діти – персонажі оповідань Селінджера не знають, що таке війна. Але він, автор, знає і думає про них – про всіх дітей світу, які можуть опинитися над прірвою в житі і зірватися в неї, якщо війну не зупинити. Діти у текстах Селінджера – метафора: уособлення беззахисності, безпосередності, довірливості як антитези насильству, брутальності, цинізму.
Селінджер мав старшу сестру – Доріс. У дитинстві вони були близькими, але з часом їхні шляхи розійшлися. Можливо тому, що Джером мріяв стати письменником, а Доріс публічності остерігалася. Молодша сестричка, братик (Чарлз з «Есме…») увійшли в прозу Селінджера радше як щемкий спомин про дитинство і набули образу вразливості добра і чистоти у світі, в якому автор намагався боротися зі злом.
У Селінджера було двоє дітей. Однак він не зміг по-справжньому адаптуватися в повоєнному житті й облаштувати свій дім у Коршнері на кшталт ранчо типового американця, де діти і дружина почувалися б відповідно до визнаних стандартів. Після публікації 1951 року «Ловця у житі», який одразу приніс авторові світову славу, він пішов у ліс – достоту як наратор однойменного філософського трактату Ернста Юнгера, що, до слова, побачив світ того ж року.
…Коли я служив в армії, одного дня у липні хтось з суміжного дивізіону пішов у СЗЧ, просто з караулу, зі зброєю. Пригадую, як під ранок нашу батарею підняли по тривозі, видали зброю і БК і повезли у невідомому напрямку. Через годину зупинились серед поля, дали команду вишикуватись у лінію, автомати зняти з запобіжників. І щойно тоді зорієнтували, що, власне, відбувається: десь тут заліг озброєний дезертир, він може стріляти, його слід затримати і обеззброїти.
То був лан жита, яке вже звелося до людського зросту. Що це було жито, а не пшениця, я, чистої води місцюк, довідався від водія сусідньої релейки на прізвисько «Пачка». Він був родом з Житомирщини, з сільських. Коли ми повискакували з вантажівки на землю й опинилися серед поля, на якому вітерець гойдав високе колосся, «Пачка», цвиркнувши крізь зуби, промовив: «Харашо жито вродило цей год».
Того хлопчину-дезертира, родом з Курської області, ми знайшли. Він лежав у житі долілиць, патрон в автоматі вже був у патроннику.
Приблизно через місяць у клубі нашої в/ч відбувся показовий суд. Адвокат підсудного нічого переконливого на його захист сказати не спромігся. Тим часом присутня у залі мати заявила, що син писав їй у листах про знущання з боку дідів, яке він вже не годен зносити. Сам дезертир – малий на зріст, але міцної статури, вилицюватий – коли йому дали слово, пробурмотів щось невиразне, а на більш докладному поясненні мотиву СЗЧ з табельною зброєю суд наполягати не став. Впаяли, здається, п'ять років колонії загального режиму, з якої той нещасний мав шанс вийти або назавжди морально зламаним, або зеком, готовим жити згідно з законами кримінального світу. Гадаю, перший варіант був вірогіднішим.
У міжчасі когнітивна асоціація повернула мене до Головка вкупі з Чепменом. Навіть не через те, що перший, застреливши дружину і доньку, не був покараний за злочин, натомість зробив літературну кар'єру й отримав від держави купу нагород і привілеїв, а другий сидить за ґратами до нині. Ні, не через це. Як Головко жив з тим гріхом на душі, ніхто вже ніколи не довідається. А от що він писав про війну (Другу світову) з посвідченням кореспондента газет «Комуніст» та «За честь Батьківщини», довідатися хотілося б. Однак ані репортажів, ані публіцистики Головка періоду Другої світової у відкритих джерелах знайти не вдалося.
До слова, вдруге після школи про Головка я почув від В'ячеслава Чорновола. Було це на початку 1990 року. Якось вранці ми їхали з Партизанської до середмістя і вирішили дорогою поснідати. Я припаркувався на тодішній Пушкінській, і ми зайшли до «Вареничної» на розі Київської. За варениками Чорновіл переглядав «Літературну Україну», де публікувався лист кандидатів на Шевченківську премію.
– Подивимось, кому вони дадуть її цьогоріч, хто опиниться в одному товаристві з Головком, – сказав він, і я здогадався, що йдеться про статтю Чорновола в «Українському віснику», в якій наводився протокол допиту і зізнання Головка в подвійному вбивстві…
Війна – це прірва, в якій немає дна, і якою спадатимеш до нескінченності, якщо у цьому страшному леті не розібʼєшся об гострі виступи, а це вдається далеко не кожному.
І що таке війна для письменника, який брав у ній участь? Либонь, стан. Він може залишатись у ньому, навіть коли бойові дії завершилася, гармати замовкли, а на зеленому сукні столу перемовин лежить підписана сторонами мирна угода. Умови припинення вогню можуть бути достатньо прийнятними. Та навіть якщо це справді так, письменник залишатиметься у стані війни до кінця своїх днів. Як от Джером Девід Селінджер.
P.S.
Штаб-сержант Селінджер воював з гвинтівкою M1 Garant калібру 30-06, але міг бути додатково озброєним (як контррозвідник) пістолетом M1911 pistol (патрон11,43×23 мм), магазин ємністю 7 набоїв.
