Іранські події це важливо, але повернімося до наших баранів. Бачу, що все одно не буде іншого, спокійного часу, що оприлюднити другу частину моєї розвідки про українську стратегічну культуру. Неділя гарний час для цього.
Частина II. Вихід із колії: Активація Мережі та іспит на суб’єктність
Перш ніж ви почнете читати цю частину розвідки, я маю зробити один важливий дисклеймер. Як доречно зазначив мій колега, який ознайомився із цією частиною раніше, — це скоріше оповідь про становлення української нації, ніж опис стратегічної культури. Аргумент вагомий: стратегічну культуру формують еліти, а в Україні з цим завжди важко. Разом з тим, враховуючи транзитний період, який ми пройшли, та активне залучення саме української мережевої культури у процес прийняття рішень, я вважаю, що значна частина нашої стратегічної культури, її плюси і мінуси, походить саме звідти.
Ми часто припускаємося помилки, вважаючи, що громадянське суспільство в Україні з’явилося раптово на початку 2000-х років. Насправді мережева структура українського соціуму нікуди не зникала. Вона перебувала у «сплячому режимі» (latгаent state). Якщо стратегічна культура еліт базувалася на ієрархії та адмінресурсі, то стратегічна культура суспільства зберігала пам’ять про козацькі часи, національно-визвольні змагання, Народний Рух та Революцію на граніті.
Суспільство вже мало успішний кейс демонтажу монструозної системи через горизонтальну солідарність. У 2004-му Мережа (тут під Мережею я маю на увазі активну частину українського суспільства – більш детально про природу мережі буде в останній частині) не винаходила себе заново — вона активувала старий алгоритм на новому технологічному рівні. Цифрова революція та поява горизонтальних медіа (інтернет-форуми, сайт «Майдан») лише надали «двигун» тій соціальній архітектурі, яка вже була закладена в історичному досвіді українців. Це було повернення суб'єкта, який уже знав, як перемагати ієрархію, і просто чекав на відповідний момент для «завантаження» своєї сили в нову політичну реальність.
У 2004 році відбулося лобове зіткнення двох стратегічних культур прийняття рішень — культури Вертикалі та культури Мережі. Для Кучми/Януковича/Путіна рішення було «технологічним». Ставка на «донецьку ригідність» та адміністративний ресурс базувалася на переконанні, що ієрархія може просто «призначити» реальність. Знамениті три привітання Путіна стали символом цієї впевненості: ієрархія вважала, що вона сильніша за будь-яку горизонтальну активність.
Інструментами цієї ієрархії стали запрошені російські методологи (групи Павловського, Гельмана та інших), які застосували проти української матриці технології «соціальної хірургії». Їхнім завданням було свідоме розрізання живої тканини суспільства через технологію «трьох сортів України» та агресивне нав'язування образа «Ющенка-фашиста». Це була спроба вбити клин у мережеву структуру, замінивши природну солідарність штучними барикадами. Кремль сприймав українців як пасивний об'єкт маніпуляції, намагаючись паралізувати колективну дію через продукування ненависті.
Однак саме грубе втручання зовнішнього гравця стало остаточним «викликом статусу» (status challenge), який спровокував мобілізацію вузлів та когнітивний імунітет. Мережа ідентифікувала методологічні маніпуляції як «чужорідне тіло». Завдяки децентралізованим джерелам інформації, Мережа дезавуювала фейки методологів швидше, ніж вони встигали закріпитися. Це перетворило політичний протест на війну за незалежність: Мережа виявилася ефективнішим менеджером, ніж держава, взявши на себе логістику, безпеку та інформаційну політику.
Згідно з теорією Мансура Олсона, великі групи важко мобілізувати, бо раціональний індивід хоче бути «безбілетником» (free rider). Проте українська Мережа 2004 року подолала цей бар'єр через селективні стимули (selective incentives), де головним став помаранчевий колір. Для візуального закріплення цієї нової суб’єктності помаранчева стрічка перетворилася на маркер приналежності до Мережі. Це був ідентифікатор «свого», який надавав людині статус «громадянина» та психологічну безпеку. Стрічка стала інструментом стратегічної комунікації, який неможливо було «вимкнути» чи піддати цензурі, сигналізуючи Кремлю та Вертикалі: «територія під контролем Мережі».
Акустичною відповіддю на спроби розколу стало гасло «Разом нас багато — нас не подолати». Викристалізоване як адаптація чилійського «El pueblo unido...», воно відіграло роль дієвого маніфесту. З точки зору теорії колективної дії, це скандування виконувало функцію психологічного щита: воно радикально знижувало індивідуальну вартість ризику, замінюючи відчуття самотньої мішені відчуттям приналежності до непереможної більшості.
Мережа не просто проголошувала свою кількість — вона стверджувала свою нову якість як суб’єкта, що свідомо відкидає нав'язані методологами «сорти». Гасло стало акустичним маркером солідарності, який дозволяв ідентифікувати спільну стратегічну культуру, здатну протистояти як внутрішній ригідності, так і зовнішній експансії.
Віктор Ющенко в цій конфігурації був чимось набагато більшим, ніж просто політичним опонентом. Він став фокальною точкою (focal point) — лідером, у чиїй постаті Мережа побачила втілення власного запиту на гідність. Влада припустилася фундаментальної стратегічної помилки, намагаючись боротися з Ющенком як з ізольованою особою через технології дискредитації чи фізичного усунення. Вони не зрозуміли, що Ющенко на той момент уже не належав собі: він став живим центром тяжіння для активованої «сплячої матриці» українського суспільства. Його лідерство було не ієрархічним «командуванням», а симбіозом: він давав Мережі легітимне ім'я та голос, а Мережа давала йому суб'єктність, яку неможливо було зламати суто адміністративними методами.
Проте після перемоги стався фундаментальний збій — «криза перекладу». Мережа вимагала радикального демонтажу старої системи («Бандитам — тюрми»), тоді як Лідер, отримавши владу, повернувся до звичної мови кулуарних балансів. Хоча варто визнати, що сама перемога в той момент стала можливою лише завдяки складним і хворобливим домовленостям у Парламенті (зокрема, через конституційну реформу). Як наслідок, замість демонтажу Колії, українське суспільство отримало не монолітний «кумівський капіталізм» зразка Януковича, а конкурентний олігархічний плюралізм. Держава перетворилася на простір нескінченної війни між «приватними вертикалями» всередині самої помаранчевої команди.
Навіть партія «Наша Україна», куди увійшли польові командири Майдану, не змогла стати інструментом збереження суб’єктності Мережі. Вона не трансформувалася в мережеву партію, а стала класичною «партією влади» — акціонерним товариством, де голоси ідейних лідерів розчинилися в інтересах великих фінансових донорів. Польові командири, ставши частиною бюрократичного апарату, втратили зв’язок із «горизонталлю», а Мережа втратила контроль над своїми представниками.
Але тут виникає цілком логічне питання: а чи могла Мережа на той момент підтримувати свою власну суб’єктність автономно? Це питання б’є в саму суть проблеми української стратегічної культури. Якщо коротко: інституційна можливість була, але інструментальна — ні. Щоб Мережа могла утримати суб’єктність після Майдану, вона мала здійснити перехід від «культури спротиву» до «культури управління». Цього не сталося через відсутність «політичного інтерфейсу», брак автономного ресурсу та пастку «делегування без нагляду».
Колективна дія завершилася в момент інавгурації. Як тільки люди пішли з площ, вони перетворилися з «вузлів Мережі» на «виборців», тобто знову стали об'єктами, а не суб'єктами. Стратегічна культура того часу ще не знала механізмів постійного громадянського тиску; натомість суспільство щиро вірило, що «хороший Лідер» сам змінить систему. У 2004 році Мережа трималася на ентузіазмі та дрібному бізнесі, проте після перемоги Вертикаль швидко відновила контроль над основними фінансовими потоками. Змінити ситуацію міг або формат «постійного Майдану», або радикальна реформа самоврядування, до чого на той момент ніхто не був готовий.
Суб'єктність Мережі була втрачена через те, що вона погодилася на роль «ракети-носія», яка відпадає після виведення супутника на орбіту. Мережа не усвідомила себе як постійного актора, вважаючи, що перемога на виборах — це фінал, тоді як це був лише початок.
Конфлікт між Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко (2005-2010) не був просто особистою неприязню. Це був системний збій. Замість того, щоб спільно будувати нові інститути, два лідери Майдану почали будувати дві конкурентні «піраміди» всередині влади. Для Мережі цей конфлікт став свідченням того, що Лідер (у будь-якій формі) схильний до саморуйнування. Кожен крок одного лідера сприймався іншим як зрада.
У стратегічній культурі прийняття рішень з'явився вірус «вето». Будь-яка ініціатива блокувалася іншою стороною. Державна машина працювала на «холостих обертах», що дало Януковичу ідеальний шанс представити себе як єдине джерело «стабільності». Підписання Меморандуму між Ющенком та Януковичем у вересні 2005 року стало актом офіційної капітуляції нової стратегічної культури перед старою колією. Це була пряма ціна за обрання Юрія Єханурова прем'єром: тактична потреба у голосах «Партії регіонів» переважила стратегічну мету демонтажу ієрархії. Для Мережі це був символічний крах суб'єктності. Помаранчева стрічка втратила силу селективного стимулу, перетворившись на нагадування про невиправдані очікування.
Саме тоді в стратегічну культуру України в’ївся вірус тотальної недовіри. Розчарування 2005-го створило вакуум смислів, який Кремль швидко заповнив наративом «стабільності». Це породило феномен Гіркого Розчарування, який на десятиліття став гальмом для української суб'єктності, перетворивши віру в колективну дію на цинічний скепсис і проклавши дорогу до реваншу 2010 року. Перед другим туром 2010 року виник унікальний феномен тих, хто голосував «Проти всіх». Це була не пасивність, а скоріше крик відчаю. Для цієї групи вибір між Януковичем (кримінальна ієрархія) та Тимошенко (популістська ієрархія) був вибором без вибору. Це був інтелектуальний бунт проти того, у що перетворилися ідеали 2004 року.
Цикл 2004–2010 років завершився формуванням радикальної недовіри до політичного класу, яка стала формою когнітивного імунітету. Мережа усвідомила: щойно вона делегує суб'єктність політику, вона втрачає контроль. Україна вийшла з цього десятиліття з глибоким шрамом, який розділив країну на «холодну вертикаль» політиків та «гарячу мережу» суспільства. Стратегічна культура збагатилася розумінням того, що справжні зміни відбуваються не «завдяки» політикам, а всупереч їхньому спротиву або через примус їх до дії.
Перша реакція Мережі на перемогу Януковича була травматичною. Багато хто сприйняв це як «кінець історії». Але саме в цей період відбулася важлива трансформація стратегічної культури. Поки Янукович почав стрімко «бетонувати» систему (через Харківські угоди, концентрацію влади в руках «Сім’ї» та перетворення судів на інструменти розправи), Мережа почала накопичувати новий тип досвіду. Це були перші спроби захисту малого бізнесу («Податковий майдан»), захисту мови та низові волонтерські ініціативи. Мережа знову пішла в «сплячий режим», але тепер вона вже не чекала на команду зверху — вона почала готуватися до автономного виживання через власну низову самоорганізацію, що пізніше стане фундаментом волонтерського руху та оборони 2014 року.
І за традицією наприкінці додам трохи західної і російської оптики. Те, що відбувалося всередині України, викликало абсолютно різні реакції у двох ключових зовнішніх гравців. Їхні висновки стали основою для стратегій 2014 року.
Для Заходу Помаранчева революція спочатку була «ліберальною казкою». Західні медіа та політики сприйняли 2004 рік як остаточну перемогу демократії за зразком 1989 року. Вони бачили в Україні «Східноєвропейську Польщу», яка ось-ось увійде в НАТО та ЄС. Втім, у міру розгортання війни між Ющенком і Тимошенко західна рефлексія змінилася на глибокий скепсис. Конфлікт еліт призвів до появи терміну «втома від України» (Ukraine fatigue). Західні аналітики почали сприймати українську стратегічну культуру як «недієздатну», а саму країну — як «безнадійно корумповану територію чвар». Саме це розчарування Заходу дозволило Януковичу у 2010 році виглядати в їхніх очах «прогнозованим партнером», який принесе «стабільність», нехай і автократичними методами.
Для Кремля події 2004 року стали геополітичною катастрофою та особистою травмою Путіна. Росія була шокована тим, що її «технології» та три привітання не спрацювали. Вони зробили хибний висновок, що українська Мережа — це не народний порив, а «спецоперація Заходу». Це породило параноїдальний страх перед будь-якою горизонтальною активністю. Росія зосередилася на доказі того, що «демократія в Україні веде до хаосу». Російська пропаганда роками підсвічувала конфлікти в помаранчевій команді, щоб показати власному населенню: «Дивіться, ось що буває, коли виходите на площі».
Кремль зрозумів, що українську Мережу неможливо перемогти в лоб, але її можна розколоти зсередини через маніпуляції та підтримку внутрішніх чвар, активно залучаючи до цієї роботи низку українських «антиоранжистів», «бібігонів» та представників «право-радикального євразійства» із «Братства» Корчинського.
Паралельно з цим Москва запускає проєкт сепаратизму: від ідеологічного закладення підвалин на Сєвєродонецькому з’їзді (листопад 2004 року) до появи на вулицях тоді ще маргінальних прапорів організації «Донецька республіка». Кремль почав системну роботу з молоддю через пропагування російських рухів (на кшталт «Наших»), інтеграцію ЗОЖ, спробу кооптації українських футбольних фанатів та впровадження нових візуальних кодів, зокрема «георгіївської стрічки», як технологічної антитези помаранчевому маркеру. Це була спроба створити керовану «анти-мережу», яка мала б заблокувати українську суб'єктність зсередини.
Перемога Януковича у 2010 році сприймалася в Москві не просто як «виправлення помилки 2004-го», а як доказ того, що через маніпуляції, пропаганду та стимулювання внутрішніх чвар українську колію можна остаточно повернути в бік імперії.
З точки зору стратегічної культури, період між 2004 та 2010 роками став часом болісного дорослішання української Мережі. Це був урок того, що перемога на площі є лише початком, а не фіналом боротьби за вихід із «колії». Головним висновком стало розуміння, що ієрархія (навіть помаранчева) завжди схильна до кулуарної регенерації, а зовнішній ворог здатен адаптуватися, створюючи технологічні «анти-мережі» для внутрішньої деструкції. Мережа усвідомила свою автономність від політичних лідерів: стратегічна культура збагатилася знанням, що справжні зміни відбуваються не «завдяки» політикам, а всупереч їхній інерції або внаслідок постійного тиску на них. Цей імунний досвід «перемоги, що вислизнула», заклав фундамент для значно жорсткішої та інституційно стійкішої мобілізації 2014-го та 2022-го років, перетворивши реактивний протест на свідому стратегію національного виживання.
Далі буде.
