У пам'яті повинні бути носії. Щоб пам'ять була жива, носії мусили б жити й передавати її своїм нащадкам. Щоб нащадки могли нею скористатися - їм не мали б вичищати мізки, заповнюючи звільнене місце пропагандою та вигаданим.
Ми на своє коло заходили знову і знову. Вони вбивали наших пращурів - нас поневолювали й закривали нам рота.
Вони домовлялись з Гітлером - ми одні з перших ховали мільйони людей в окопах та під грудами каміння (на фото - Київ часів Другої Світової).
Вони розстрілювали наших митців, спалювали наші книги, вивозили до себе наші артеффакти - ми збирали докупи крихти нашої історії та підтримували вогник пам'яті живим.
Пам'ять буває болюча. Для нас. А буває незручна - для них.
З часом їх "пам'ять" залишається пам'яттю лише теоретично - бо про що пам'ятати? Якщо з моменту злочину історія замовчана, переписана, спотворена? Їх "пам'ять" - про незнання поділу Польщі Сталіним та Гітлером. Їх "пам'ять" - про прогалини в деталях всієї Другої Світової (хто вклався, хто воював, хто допомагав, хто відкрив другий фронт, хто годував і так далі). Про нерозуміння суті всіх розв'язаних ними війн. Така вибіркова, або ж спотворена пам'ять не дає їм стати на наступну сходинку саморозвитку. Адже не знають, не визнали, не змінились.
Наша пам'ять - це пам'ять виживших:
- тих, кого не встигли заморити голодом;
- тих, кого не встигли розстріляти;
- тих, кого не встигли вивезти в Сибір та згноїти в концтаборах;
- тих, хто не забув, не пробачив, написав і прочитав.
З набуттям нами незалежності їх спроби знищити нашу пам'ять продовжились - реваншем шпигунів, сєпарів, прибічників "одного народа". Спроби, сплачені з державного бюджету РФ: лицемірні "спорт внє політікі". Підступні "достоєвскій, пушкін, балєт".
Сьогодні, в часи їх чергової спроби нас знищити, є шанс нашу пам'ять зацементувати. Але вона зникне, якщо ми програємо - бо зайдуть, знищать і спалять. Тільки якщо встоїмо (а вже, як на мене, схоже на те) - пам'ять зміцниться.
Пам'ять про ВСЕ
