Існує фундаментальна різниця між поняттями «держава» та «територія». Держава - це суспільний договір, людський капітал, спільна ідентичність та інституції, що працюють на захист і розвиток громадянина. Територія - не тільки географічні координати, ресурсна база та інфраструктура. Території абсолютно байдуже, хто по ній ходить, якою мовою говорить і кому платить ренту.
Коли ми дивимося на сучасні процеси в Україні крізь призму формули «Країна, яка відбудовується без пріоритету власного народу, відбудовує не державу, а територію», ми отримуємо вичерпне пояснення всього макроекономічного абсурду, в якому опинилися.
Зараз усі державні стратегії, всі багатомільярдні плани на кшталт Ukraine Facility зводяться до одного слова - «відбудова». Нам малюють графіки відновлених мостів, кілометри нових доріг, квадратні метри індустріальних парків. Але за цим фасадом із бетону та асфальту криється страшна інституційна порожнеча.
Для кого будуються ці дороги, якщо кількість випускників шкіл впала з 800 до 360 тисяч? Хто буде працювати в цих індустріальних парках, якщо легальний бізнес задихається без інженерів, а найкращі українські фахівці вже абсорбовані економіками Німеччини та Польщі?
Справжня відбудова держави починається не з тендерів на будівництво бетонних каркасів. Вона починається з архітектури справедливості для тих, хто цей бетон має оплачувати своїми податками. Але сьогодні пріоритетом є не український підприємець чи фахівець, а сам процес освоєння коштів. Уряд фінансує стіни, але свідомо ігнорує людей, які мають у цих стінах жити. Це класичний підхід до облаштування території для подальшої експлуатації, а не розбудова національної держави.
Саме з відмови від пріоритету власного народу випливає політика заміщення нації, яку ми обговорювали раніше.
Український громадянин дуже незручний для корумпованої системи. Він вимагає чесних судів, він обурюється свавіллям силовиків (які можуть виставити бізнесу рахунок у пів мільйона доларів за сфабриковану справу), він хоче безпеки і гідної оплати праці. Для ЗАТ «Держава» такий громадянин - це економічна і політична проблема.
Але якщо ви будуєте не державу, а просто керуєте територією, ця проблема вирішується елементарно. Ви вичавлюєте вибагливих українців за кордон (через відсутність перспектив, нестерпний тиск на бізнес та корупцію), а на їхнє місце готуєтеся завезти сотні тисяч безправних мігрантів із країн Глобального Півдня. Мігрантам не потрібна справедливість, їм не потрібна українська культура. Вони є ідеальним, безмовним ресурсом для олігархічних монополій, будівельних картелів та агрохолдингів.
Територія буде відбудована. Заводи будуть з роботами під ШІ наглядом. Дороги будуть прокладені, може, автобани на Європу. Але держави Україна в цьому процесі вже не буде. Буде просто логістичний і ресурсний хаб, населений чужинцями і керований мародерами.
Пріоритет власного народу означає, що держава створює умови, за яких жити і працювати вдома - вигідно і безпечно. Натомість ми отримали систему, де безпека стала елітним товаром. Тіньовий картель, що згенерував 80 мільярдів доларів на продажі права не бути мобілізованим чи права виїхати за кордон - найяскравіший маркер того, що держава відмовилася від своїх громадян, перетворивши їх на кормову базу. Коли прокурори, медики МСЕК та силовики мародерять на страху суспільства в умовах війни, вони не просто крадуть гроші. Вони остаточно розривають суспільний договір. Людина, яка розуміє, що її життя та свобода є лише рядком у корупційному прайс-листі, ніколи не буде інвестувати своє майбутнє в цю країну. Вона залишить цю територію.
Відбудова без фокуса на людині - найдорожча ілюзія сучасності. Ми можемо взяти ще сотні мільярдів доларів кредитів, ми можемо перетворити всю країну на гігантський будівельний майданчик. Якщо на цьому майданчику український бізнес буде змушений виживати під гнітом силовиків, якщо українська молодь бачитиме своє майбутнє лише в Європі, а демографічні діри затикатимуться дешевою робочою силою з інших континентів ми зазнаємо історичної поразки.
Держава в першу чергу - нація, яка по цій території ходить вільно, заможно і з відчуттям власної гідності. Тому маємо вже 30 років тому думати про пріорітети, бо дуже скоро ми прокинемося на ідеально відбудованій території, яка нам більше не належить
