Коли лідери G7 разом із президентом Володимиром Зеленським зберуться в Евіані 17 червня, вони опиняться в стратегічному середовищі, разюче відмінному від торішнього.
У середині 2025 року трансатлантичну спільноту охопила похмура детерміністська ідея: росія застрягла у стійкій війні на виснаження, де час і маса живої сили нібито самі по собі працюють на кремль. Сьогодні ця хибна аксіома руйнується.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте нещодавно підтвердив, що Київ відсуває лінію фронту, і це відображає ширшу реальність: військова машина путіна натрапила на серйозні структурні вузькі місця.
Як свідчить нещодавня оцінка Інституту вивчення війни, баланс на полі бою може зміщуватися не на користь кремля. Одне зазвичай надійне джерело відкритих даних повідомило, що у травні Україна вперше з 2023 року здобула більше території, ніж втратила. Хоча стовпи диму над охопленими вогнем нафтопереробними заводами в Санкт-Петербурзі 3 і 5 червня – саме в розпал головної економічної конференції путіна – могли видатися насамперед символічними, сигнал залишається незмінним: росія не перемагає, і зараз важко уявити, як вона зможе це зробити.
Кремль витрачає живу силу темпами, яких його система вербування не встигає компенсувати; він втратив контроль над Чорним морем і не зміг убезпечити власний парад до Дня перемоги в травні. Нині Київ завдає ударів по цілях глибоко на російській території – виводить з ладу нафтопереробні заводи, нищить військову інфраструктуру, зокрема аеродроми та склади боєприпасів, і б'є по передмістях москви та Санкт-Петербурга. У провідних колах Заходу панівний наратив тихо змінюється: від питання, чи вистоїть Україна, – до питання, чи починає Київ разом із союзниками перемагати.
Упродовж чотирьох років у кожній європейській столиці лунало одне центральне питання: чи вистоїть Україна? Поступово у фокус входять нові запитання, на які значно важче відповісти: що станеться, якщо росія програє? Чи зможе Європа домовитися про єдину політику щодо того, чого вона насправді хоче від такого моменту?
Ніхто по-справжньому не знає, як і коли закінчиться війна. путін може вдатися до ескалації, як уже робив у минулому. Він може вести переговори з позиції слабкості, але політично вижити. Його можуть усунути. росія може ескалувати або почати розпадатися. Кожен сценарій породжує різний тиск, різних переговорників і різні часові рамки. Але заздалегідь узгоджена рамкова угода тим цінніша, що кінець залишається невизначеним. Тому саміт G7 не повинен стати ще однією нарадою про підтримку воєнних зусиль; це момент, коли Захід має запитати себе: що має відбутися після цього?
Коаліцію, яка підтримувала Україну протягом років війни, об'єднувала одна мета: не допустити перемоги росії. Про те, що має настати потім, ніколи не домовлялися – бо це негайно оголило б тріщини, які європейські лідери досі вдало маскували. Для прикордонних держав Центральної Європи, Балтії та Скандинавії відповідь інстинктивна й не підлягає обговоренню: стримування. У Західній Європі Париж і Берлін поділяють законне стратегічне занепокоєння: постійно ізольована й вороже налаштована москва, без жодного шляху повернення, сама по собі становить довгострокову небезпеку – особливо з огляду на її дедалі більшу залежність, а можливо, і підпорядкування Китаю.
Ці розбіжності зачіпають саму суть питання: чи здатна Європа нарешті постати як цілісний, суверенний стратегічний суб'єкт, спроможний визначати власну безпеку. Їх треба врегулювати до завершення війни, а не після.
Для прикордонних держав – Польщі, країн Балтії та Фінляндії – існує один чіткий пріоритет: стримування. Така політика означала б постійне зміцнення східного флангу НАТО, активну протидію будь-якій гібридній агресії росії, продовження військової підтримки України незалежно від статусу перемир'я і невизнання окупованих територій за жодних обставин.
Економічний вимір політики стримування очевидний: існує широка згода в тому, що росія має понести відповідальність за скоєне проти України. Масштаби руйнувань колосальні: житловий фонд, енергетична інфраструктура, промисловість, транспортні мережі, міста, перетворені на руїни. Потреби України у відновленні вже перевищили 588 мільярдів доларів. Реєстр збитків Ради Європи отримав майже 150 000 заяв і продовжує їх реєструвати.
Отже, першим елементом будь-якого повоєнного порядку має стати повне відновлення України – фінансоване коштом заморожених російських активів там, де це юридично можливо, і доповнене масштабними скоординованими зобов'язаннями Європи та G7.
Втім, максималізм прикордонних держав має власні стратегічні ризики. Якщо Європа не зможе нав'язати росії зміну курсу, вона може розколотися. Тому Європа має стати активним архітектором будь-якого повоєнного порядку, а не пасивним спостерігачем, який чекає змін від москви.
Європа має заздалегідь погодити маршрут, яким могла б рухатися будь-яка нова кремлівська влада, і зробити стимули очевидними. Має існувати другий етап відновлення – умовний шлях для росії. Він передбачав би поступове скасування санкцій, відновлення торговельних та інвестиційних зв'язків і глибшу економічну інтеграцію, прив'язану до політичних реформ. Кінцевою метою має стати позбавлення росії будь-якого стимулу до нових імперських авантюр.
Планка тут має бути високою, з прозорим аудитом і жорсткою прив'язкою до інституційних реформ. Справжні стимули мають зробити трансформацію раціональнішим вибором для будь-якого майбутнього російського керівництва, ніж постійне протистояння з демократіями континенту або підпорядкування Пекіну. Ця пропозиція, цілком зрозуміло, буде неприйнятною для багатьох, а дехто відкине її як наївність. Але вона значно краща за альтернативу постійного протистояння – хоча треба визнати, що саме воно може зрештою стати остаточним результатом, якщо російський іредентизм не буде знищено.
Дональд Трамп міг би стати для Європи найважливішим союзником у запуску цього процесу. Адміністрація має усвідомити: кожен місяць, який росія проводить у китайських обіймах, зміцнює головного суперника Америки; розрив між двома авторитарними державами відповідає американській великій стратегії; а відновлення України відкриває величезні економічні можливості, до яких американський капітал прагнутиме отримати доступ.
Європа не може повторити помилок Версаля 1919–1920 років чи періоду після Холодної війни. Захід святкував розпад СРСР, не маючи жодної послідовної політики щодо того, якою має стати росія.
Ця помилка тепер має ім'я. Її звати путін. Її дуже легко повторити. Натомість Європа має допомогти Україні відновитися і водночас інтегрувати її в ту чи іншу форму військового та економічного союзу. І вона має забезпечити, щоб росія зрештою – на умовах і з можливістю перевірки – отримала стимул обрати інший, мирний шлях.
Це колосальні завдання, але й нагорода колосальна: трансформований континент.
