Друга адміністрація Трампа переглядає військову присутність США в Європі, і найгірший можливий сценарій – повне виведення військ. Це стало б історичним прорахунком: відмова від НАТО не дала б Вашингтону змоги зосередитися на протистоянні з Китаєм. Натомість вона надіслала б Пекіну, москві, Пхеньяну й Тегерану сигнал, що американські гарантії безпеки можна зламати тиском.
Стратегічні зрушення, характерні для другої адміністрації Трампа, дедалі виразніше вказують на можливе суттєве скорочення присутності США в Європі. Огляд структури сил, нещодавно анонсований міністром Гегсетом, як хотілося б сподіватися, передбачатиме передислокацію постійно розміщених американських сил до Польщі та інших країн на флангах НАТО, проте він також може включати значне скорочення американського особового складу й техніки в Європі. Хоча такий перегляд давно назрів, його неправильна реалізація може призвести до надмірних скорочень, а в найгіршому разі – до виведення військ Сполучених Штатів із Європи. Ймовірність такого результату зросла, особливо з огляду на те, що ключові представники адміністрації Трампа роками обстоюють необхідність "повороту" до Азії, залишаючи Європу самостійно дбати про більшу частину власної оборони.
З 2011 року, коли Барак Обама вперше запропонував ідею "повороту" до Азії, у Вашингтоні набирає прихильників концепція, за якою США можуть зберігати відносно низький рівень витрат і водночас вибудовувати нову стратегію, засновану на політичних маневрах. Ідеться, зокрема, про тиск на Європу, щоб змусити її робити більше, а США, відповідно, могли забезпечувати власну безпеку й захищати національні інтереси по всьому світу.
Прихильники цієї школи думки стверджують, що Атлантичний і Тихоокеанський театри можна, по суті, розмежувати: скоротити союзницькі зобов'язання США й вивільнити обмежені військові ресурси для інших регіонів. Хоча з погляду управління ресурсами ця ідея має сенс, вона значною мірою відірвана від геополітичних реалій, з якими США мають рахуватися, щоб забезпечити власну безпеку й майбутнє процвітання. Якщо коротко: Атлантика й Тихий океан – це не вибір між двома альтернативами, а взаємопов'язаний комплекс проблем. Тому "поворот" є проявом стратегічної короткозорості.
Європа – наріжний камінь, а не другорядний театр дій
Вихід США з Європи став би серйозною стратегічною помилкою, бо Європа – це не "дедалі менш значущий театр", як стверджують прихильники стратегії "повороту", а наріжний камінь американської системи союзів. Від 1945 року глобальна могутність США спирається не лише на військову силу, а й на мережу союзів, яка забезпечує Вашингтону стратегічну глибину, передову присутність, політичну легітимність, промисловий потенціал і доступ до ключових регіонів світу. НАТО є фундаментом цієї системи.
Якщо Сполучені Штати підуть із Європи, вони не лише скоротять свою присутність у регіоні – вони підірвуть архітектуру, що дає Америці змогу діяти як глобальна держава.
Аргумент "зосередитися на Китаї" перевертає логіку американської могутності з ніг на голову
Аргумент про те, що Сполученим Штатам слід піти з Європи заради протистояння з Китаєм, хибно тлумачить природу американської могутності. США є найсильнішими в Азії тоді, коли Європа залишається стабільною, НАТО – згуртованим, а росія – стриманою. Якщо Європа розвалиться, Вашингтон не зможе перенести увагу на Індо-Тихоокеанський регіон – навпаки, його знову втягне до Європи, але вже за гірших обставин, із більшими витратами й меншою кількістю союзників. Мета присутності в Європі – не благодійність щодо європейців.
Мета – не допустити утвердження ворожої гегемонії на євразійському суходолі. Саме це протягом понад століття було головною геополітичною загрозою, якої американська стратегія прагнула уникнути. Ця фундаментальна геополітична істина визначала американську стратегію від часів, коли Вудро Вілсон вирішив вступити у Першу світову війну, коли Рузвельт проголосив стратегію "Спочатку Європа" у Другій світовій і коли Гаррі Трумен зобов'язав Сполучені Штати стримувати росію, що зрештою привело до падіння радянської імперії та безпрецедентного поширення свободи й процвітання у світі.
Вихід із Європи послабить стримування у Тихоокеанському регіоні
Те, чого прихильники "повороту" часто не беруть до уваги, – це серйозні негативні наслідки виведення США з Європи для Тихоокеанського регіону. Такий крок надіслав би руйнівний сигнал союзникам в Азії. Усі ключові союзники Америки там – Японія, Південна Корея, Австралія, Тайвань і Філіппіни – дійшли б одного висновку: якщо Вашингтон може покинути НАТО, свій найстаріший і найбільш інституціоналізований союз, то жодна американська гарантія, найімовірніше, не є надійною. У цьому сенсі вихід із Європи послабив би стримування в Індо-Тихоокеанському регіоні й надіслав би сигнал поступливості ще у три ключові зони: на Корейський півострів, Близький Схід і сам Індо-Тихоокеанський регіон.
Пекін, Пхеньян, Тегеран і, звісно, москва сприйняли б це як підтвердження того, що американські зобов'язання можна зламати тиском, політичними розколами чи просто виснаженням.
Союзи – це мультиплікатор сили, а не тягар
Найбільша загроза полягає не в тому, що Європа поглинає забагато американських ресурсів, а в тому, що відмова від Європи підірве довіру, яка робить американську могутність економічно виправданою. Союзи є мультиплікаторами сили. Вони дають бази, розвідку, логістику, промисловий потенціал, легітимність і політичну підтримку. Без Європи Сполучені Штати протистояли б Китаю не як лідер глобальної коаліції, а як відносно ізольована морська держава, що намагається контролювати Євразію з-за її меж.
НАТО – не тягар для Америки, а мультиплікатор її сили. Альянс дає Сполученим Штатам найпотужнішу у світі коаліцію розвинених демократичних союзників, оборонні витрати яких стрімко зростають. Отже, правильна відповідь – не американська відмова від НАТО, а перебалансований альянс, у якому Європа бере на себе основний конвенційний тягар, а Сполучені Штати й далі забезпечують ядерну парасольку та ключові спроможності підтримки високого рівня.
Відповідь – перерозподіл тягаря, а не відмова від союзу
Основним стратегічним завданням США в атлантичному театрі має бути перерозподіл тягаря, а не відмова від союзу. Європа повинна стати головним конвенційним захисником Європейського театру, але Сполучені Штати мають залишатися залученими як ядерний гарант НАТО, стратегічний постачальник ключових спроможностей і кінцевий балансир. Це дасть Вашингтону змогу пріоритизувати Індо-Тихоокеанський регіон, не руйнуючи системи союзів, яка й уможливлює таку пріоритизацію.
Коротко кажучи, відхід із Європи не вирішить проблему стратегічного перенапруження Америки. Він лише поглибить її: спровокує російський ревізіонізм, розколе НАТО, занепокоїть азійських союзників, додасть сміливості Китаю і підірве союзницьку структуру, що забезпечує глобальну перевагу Сполучених Штатів.
Європа – це не відволікання від Індо-Тихоокеанського регіону; це стратегічна база, що дає Сполученим Штатам змогу змагатися там із позиції сили.
