8 вересня 1991 року. Український парламент буквально за кілька тижнів до цієї дати ухвалив Акт про проголошення незалежності України, і в колишній «другій республіці» Радянського Союзу вже розпочалася підготовка до референдуму 1 грудня. А от в іншій колишній республіці – тільки югославській – Македонії референдум відбувається саме 8 вересня, хоча і в дещо відмінному від українського формулюванні – «чи підтверджуєте ви незалежну Республіку Македонію з правом вступу в майбутній союз суверенних держав Югославії?»
Парадокс голосування в тому, що лідери Македонії на тлі війни Сербії з Хорватією точно знають, що ніякого союзу суверенних держав не буде, але заспокоюють суспільство. А от Україна, мешканці якої голосували за незалежність без жодних союзів, навпаки за кілька тижнів після 1 грудня приєднається до нашвидкуруч створеної Співдружності незалежних держав – ніби з македонського бюлетеню. Проте парадокси не тільки в цьому.
Через кілька днів після македонського голосування я коментуватиму його саме у порівнянні з українським суверенітетом. «Незалежність Македонії можна порівняти хіба що з майбутньою незалежністю України, яка також серйозно змінює розташування сил, але в іншій частині континенту. Відокремлення Словенії, свобода Хорватії, яка навіть призвела до справжньої війни – питання внутрішньоюгославське... Але поява македонської держави, до того ж розташованої лише на частині території цього народу, здатна шокувати багатьох…»
За кілька днів потому я зустрінусь із віцепрем’єром нового македонського уряду, відомим вченим Блаже Рістовським. Академік вперше на представницькій міжнародній конференції, він тільки що побував у Софії і зустрічався в болгарській столиці з президентом Желю Жельовим. Рістовський визнає: болгари відмовляються визнати македонців нацією, проте готові співпрацювати з державою й сподівається досягти аналогічного результату з Грецією. «Це все ж таки македонська держава», – каже мені Рістовський.
Для читача, який знайомиться у 1991 році з моїми публікаціями про Македонію, саме її існування – екзотика. Сьогодні це може викликати здивування, адже це була «просто» одна з республік соціалістичної Югославії. Ні, не просто. Болгарські комуністи, які були головними партнерами і друзями своїх радянських покровителів, сам факт існування македонського народу, мови й ідентичності спростовують. Головний ідеолог боротьби з «македонізмом» – член політбюро ЦК БКП стара комуністка Цола Драгойчева, яка ще й очолює товариство радянсько-болгарської дружби. Тому про Македонію і македонців у Радянському Союзі намагаються майже не згадувати. Я, можливо, один із перших українських журналістів, що відвідав республіку ще до проголошення її незалежності, познайомився з місцевими журналістами та політиками і можу хоча б щось коментувати. Але уявити собі, яким буде тиск сусідів на Македонію у наступні 35 років її незалежності, тоді було важко.
Греція буде вимагати заміни національної символіки, а згодом й імені – так країна стане Республікою Північна Македонія. Албанія і Косово будуть підтримувати албанські політичні партії й генерувати кризи між етнічними македонцями і албанцями, аж до короткої етнічної війни; вони це роблять і в повоєнний період, при цьому албанські політичні еліти підтримують одних албанських лідерів у Північній Македонії, а косовські – їхніх затятих конкурентів. Сербія буде використовувати церковне питання. Сербська православна церква, від якої Македонська православна церква відокремилася ще в комуністичні часи, мотивуючи це тим, що Охридська архієпіскопія старша за свою сербську «матір» (нічого не нагадує?), після краху комунізму в Югославії буде створювати паралельну інституцію, а згодом сербський патріарх все ж таки видасть македонцям власний Томос – що спричинить новий конфлікт обох Церков зі Вселенським патріархом (не забуваймо, що наш великий друг Варфоломій І все ж таки грек, отже і йому не подобається слово «македонська» в назві Церкви).
Ну і коли здавалося, що всі головні конфлікти врегульовані, майбутнім Північної Македонії зайнялися брати-болгари, які вирішили використати європейську інтеграцію сусідньої країни, щоби змінити її історичну пам’ять та ідентичність – від конституції до шкільних підручників. За деякими параметрами це нагадує українсько-польські суперечки від слова навпаки. У Варшаві, скажімо, звинувачують лідерів ОУН у співробітництві з Рейхом і обіцяють, що з Бандерою Україна не потрапить до Європи. А у Софії вимагають від Північної Македонії не називати болгарську окупацію території, на якій зараз знаходиться країна, окупацією – хоча Болгарія зайняла цю частину території Югославського королівства саме тому, що була союзницею Рейху. Македонці відмовляються, бо антифашистська боротьба – одна з підвалин їхньої новітньої ідентичності, пов’язана з самим проголошенням державності у складі Югославії Тіто. Ну і з іншого боку, союз Німеччини та Болгарії – історичний факт. І якщо не називати окупацію окупацією, важко буде пояснити, яким чином на території Північної Македонії відбувся голокост і загинули практично всі місцеві євреї – хоча євреїв самої Болгарії уряд під тиском громадськості нацистам не видав.
Але питання не в тому, хто кого підтримував у Другій світовій війні, а у справжній кризі Європейського Союзу. Ідея єдиної Європи якраз у тому, щоб усі колишні історичні розбіжності розглядалися саме в рамках ЄС – бо це єдиний інструмент, який може запобігати війнам на колись зруйнованому континенті. Але в результаті виходить, що ті країни, які встигли вступити в Євросоюз, починають диктувати країнам-кандидатам статті конституції чи навіть сторінки з підручників історії. І Євросоюз стає на бік своїх членів, хоча їхні вимоги не мають нічого спільного з критеріями вступу до ЄС.
Північна Македонія на десятиріччя застрягла у дверях ЄС не тому, що вона не проводить реформ, а тому, що не погоджується з болгарським шантажем, підтримуваним Європою. При цьому більшість громадян країни македонського походження підтримує позицію свого уряду, бо вважає її гідною. Але окрім гідності є ще й практика. Молоді македонці не бажають чекати роками, отримують болгарські паспорти (ви ж не забули – Болгарія вважає їх болгарами) і виїжджають з країни. Не до Болгарії, звісно (що їм та Болгарія?) – до Німеччини.
А молоді громадяни Північної Македонії албанського походження не мають права на болгарський паспорт і поки що залишаються вдома. От вам і портрет демографічної катастрофи одного маленького народу.
Коли Софія тільки почала диктувати свої вимоги, я сподівався, що в Брюсселі усвідомлять, яким небезпечним є шантаж історією. Але цього не відбулося. І тепер я готуюся спостерігати, як саме за македонським сценарієм буде відбуватися європейська інтеграція України. Бо вже бачу, як частина польських політиків не може втриматися від спокуси – і як пояснити сусідам, що цей сценарій небезпечний насамперед для них самих, я не знаю.
Але річ не тільки в поляках, звісно. Претензії нам згодом будуть висувати практично всі: хтось тому, що діятиме у союзі з росіянами; хтось тому, що побачить, як захист прав меншин і історичні вимоги чудово сприймаються електоратом; хтось тому, що просто дурень.
Висновок з цього простий і гіркий: ми ніколи не станемо членами ЄС, якщо не змінимо Європу вже зараз. Якщо не зможемо довести, що потрібно карати саме ті країни, які порушують критерії, навіть якщо ці країни вже в ЄС. Що не можна шантажувати історією. Що шантажистам треба закривати європейські фонди і шукати можливостей позбавити їх права голосу принаймні з питань нашої інтеграції.
Ми просто зобов’язані це зробити. І заради нас самих. І заради македонців
