Почну з факту: 14 липня 2026 року Верховна Рада ратифікувала Угоду про вільну торгівлю між Україною та Туреччиною. Законопроєкт №0340 підтримали 236 депутатів; офіційна мета — завершити внутрішньодержавні процедури для набрання чинності угодою, підписаною ще 3 лютого 2022 року.
ЗВТ — це зона вільної торгівлі. Простими словами, країни домовляються скасувати або зменшити мита на товари одна одної. Мито — це податок на імпорт. Якщо турецький товар заходить в Україну з митом, він дорожчий і український виробник має хоч якийсь захист. Якщо мито скасувати, турецький товар стає дешевшим, агресивніше заходить у магазини, тендери, будівництво, промислові закупівлі й починає витісняти український товар. На папері це називається “лібералізація торгівлі”. У житті це часто означає дуже просту річ: сильніший виробник приходить на ринок слабшого і забирає його частку. Офіційне повідомлення парламентського комітету саме так і описує суть угоди: поетапна лібералізація торгівлі товарами через скасування або зменшення ввізних мит.
Вільна торгівля може бути корисною, коли дві економіки мають співставну промислову силу. Але коли одна країна — Туреччина — має потужну промислову політику, дешевший капітал, експортну підтримку, виробничі кластери, державні стимули й масштаб, а інша — Україна — воює, втрачає підприємства, страждає від енергетичних ударів, дорогих кредитів, кадрового дефіциту, логістичних обмежень і майже відсутньої промислової підтримки, то “вільна торгівля” перестає бути свободою. Вона стає змаганням здорового промислового боксера з пораненим українським виробником, якому ще й забрали щит.
Саме тому ця угода є небезпечною для ВВП. ВВП — це не абстрактна цифра в урядових презентаціях. ВВП — це все, що вироблено всередині України: український одяг, цемент, добрива, обладнання, транспорт, електротехніка, будматеріали, послуги, зарплати, прибутки підприємств і податки в бюджет. Якщо український завод виробляє продукцію — це український ВВП. Якщо український покупець замість цього купує імпортний товар, значна частина доданої вартості йде в економіку країни-виробника. Тобто дешевший імпорт може дати коротку радість споживачу, але довгу втрату для національної економіки: менше виробництва, менше робочих місць, менше податків, менше інженерних компетенцій, менше промислового майбутнього.
Механізм удару дуже простий. Спочатку скасовуються або знижуються мита. Далі турецький товар стає дешевшим. Потім він витісняє український товар на внутрішньому ринку. Українські підприємства втрачають продажі, зменшують виробництво, скорочують зміни, заморожують інвестиції, звільняють людей. Суміжні підприємства втрачають замовлення. Бюджет недоотримує податки. І в підсумку країна отримує не розвиток, а падіння внутрішньої доданої вартості. Саме тому оцінка мінус 1,5% ВВП — це не емоційна страшилка, а економічна логіка сценарію, коли лібералізація відбувається на умовах сильнішого гравця. Моделювання CMD-Ukraine спільно з Державним НДІ інформатизації та моделювання економіки на замовлення Федерації роботодавців України показувало: лібералізація двосторонньої торгівлі на турецьких умовах може призвести до скорочення ВВП України на 1,5%, переробної промисловості — на 8,8%, а імпорт при цьому може зрости майже на 4,1%.
Тут головне — не сама цифра, а її зміст. Мінус 8,8% переробної промисловості — це не “мінус у таблиці”. Це удар по тій частині економіки, яка робить країну складнішою і сильнішою. Переробка — це не сировина, яку вивезли вагонами. Це робочі місця, технологи, інженери, обладнання, податки, виробничі школи, міста, родини, експорт із вищою доданою вартістю. Якщо б’є по переробці — б’є по майбутньому. Якщо б’є по майбутньому — це вже не просто торговельна угода. Це точно політика економічного самозречення.
Дерутати будуть казати: Туреччина теж відкриває свій ринок. Але це напівправда, яка ховає головне. Туреччина історично має значно вищий рівень тарифного захисту і ширший набір інструментів, якими вона захищає власного виробника. Ще до угоди середня ставка ввізного мита для українських товарів у Туреччині була набагато вищою, ніж ставка для турецьких товарів в Україні; за деякими позиціями турецькі мита могли сягати 100%, 200% і навіть 225%, тоді як Україна за умовами СОТ має набагато обмеженіший простір для тарифного маневру.
Туреччина в цій історії діє абсолютно раціонально. Вона торгується як держава, що знає ціну своєму виробнику. Вона зберігає бар’єри там, де це потрібно їй. Вона обмежує доступ до чутливих сегментів. Вона захищає агропереробку, метали, власні виробничі інтереси. За аналізом ZN.UA, Туреччина в своїх угодах про ЗВТ зазвичай виключає ринок переробленої сільськогосподарської продукції з режиму лібералізації або надає лише незначні тарифні квоти, а також зберігає право збільшувати мита на металургійну продукцію за несприятливих обставин.
Україна ж знову демонструє стару хворобу постколоніальної адміністрації: називати відкритість стратегією, а беззахисність — реформою. Нам продають ідею, що “більше товарообігу” означає “більше розвитку”. Але товарообіг — це не те саме, що національне багатство. Якщо ми продаємо Туреччині сировину, а купуємо у неї одяг, обладнання, техніку, будматеріали й готову продукцію, товарообіг може зростати, але українська промисловість — деградувати.
Структура торгівлі вже давно показує, хто в цій парі виробник, а хто постачальник сировини. За даними Forbes з посиланням на Мінекономіки, український експорт до Туреччини був дуже недиверсифікований: у ньому домінували чорні метали, аграрна продукція — зернові, олійні, соняшникова олія — та руди; натомість імпорт з Туреччини в Україну був значно різноманітніший і включав продукцію легкої промисловості, механічне та електричне обладнання, транспорт, нафтопродукти, овочі, фрукти й металеві вироби.
Це і є суть проблеми: Україна ризикує остаточно закріпитися в ролі країни, яка продає сировину і купує готовий продукт. Саме так формується залежність. Саме так знищується промисловий шанс. Саме так країна перетворюється не на суб’єкта, а на ринок збуту для чужих фабрик.
Найочевидніша жертва — легка промисловість. Тут асиметрія просто кричуща. У 2024 році імпорт турецького текстилю та одягу в Україну становив понад 160 млн доларів, тоді як український експорт у цій категорії до Туреччини не перевищив 1 млн доларів. За десять років турецький імпорт текстилю в Україну перевищив український експорт у 53 рази. Турецькі виробники мають конкурентні переваги завдяки державній підтримці: компенсації частини вартості енергоносіїв, звільненням від окремих мит і податків, частковій компенсації відсотків за кредитами.
Про яку “чесну конкуренцію” можна говорити в таких умовах? Українська швейна фабрика не конкурує з турецькою фабрикою. Вона конкурує з турецькою державою, турецькими кредитними програмами, турецькою енергетичною політикою, турецькими експортними стимулами й турецьким масштабом. А українська держава в цей момент не створює симетричний захист, а відкриває двері.
Під ударом не тільки легпром. Машинобудування, електрообладнання, цемент, добрива, будівельні матеріали, вироби з гуми й пластмас, побутові електроприлади, автомобілебудування — саме ці чутливі напрями називалися серед ризикових у дослідженні щодо можливих наслідків ЗВТ. Україна не просто втрачає продажі окремих підприємств. Вона ризикує втратити цілі виробничі контури, які могли б стати основою післявоєнного відновлення.
Особливо небезпечно, що все це відбувається під час війни. У мирний час ще можна було б говорити: відкриваємо ринок, стимулюємо конкуренцію, слабкі виробники перебудуються. Але зараз український виробник не перебуває в нормальних умовах. Він працює під обстрілами, платить за дорогу енергію, живе з перебоями логістики, має обмежений доступ до кредитів, втрачає працівників через мобілізацію і міграцію, стикається з невизначеністю попиту. У такій ситуації обнулення мит для сильного конкурента — це не ринкова дисципліна. Це адміністративне добивання власної промисловості.
Найгірше в цій історії не сама Туреччина. Проблема в тому, що українська влада не діє так само. Українська влада мала б поставити просте питання: що отримує український виробник, український робітник, український бюджет і українська переробка в обмін на відкриття ринку? Якщо відповіді немає — голосувати не можна.
Це здача економічного інтересу українців під красивими словами про партнерство. Так, Туреччина важлива для України у військово-політичному сенсі. Так, відносини з Анкарою мають значення. Але стратегічний партнер не повинен отримувати український ринок ціною руйнування української промислової перспективи. Подяка за політичну підтримку не може оплачуватися робочими місцями українців, податками українського бюджету і шансом України вирости з сировинної економіки в промислову.
У сильній державі такі угоди ухвалюються лише разом із пакетом компенсацій. Влада мала б одночасно з ратифікацією запустити програму промислової оборони: компенсацію капітальних інвестицій через податки, докапіталізацію Експортно-кредитного агентства, дешеве кредитування виробників, локалізацію державних закупівель, підтримку легкої промисловості, компенсацію частини вартості української техніки й обладнання, захисні механізми від імпортного шоку, автоматичний моніторинг галузей, які втрачають ринок через турецький імпорт. Без цього угода — не партнерство, а відкриття шлюзу.
Нам роками кажуть, що Україна має перестати бути сировинним придатком. Але кожне таке рішення робить протилежне. Ми не створюємо достатньої підтримки для виробника, не запускаємо повноцінну промислову політику, не даємо дешевий капітал, не страхуємо експорт у потрібному масштабі, не захищаємо внутрішній ринок — зате відкриваємо його для держави, яка все це для своїх виробників робить. Це не європейська модернізація. Це економічна безхребетність.
Прихильники ратифікації говоритимуть про “нові можливості”. Але можливість — це не те саме, що спроможність. Українська компанія може теоретично отримати доступ до турецького ринку. Але якщо в неї немає фінансування, сертифікації, логістики, експортного страхування, маркетингової підтримки, масштабу і державного плеча, то цей доступ лишається паперовим. Турецький виробник натомість отримує дуже реальний доступ до українського споживача. Один отримує теоретичні двері. Інший — практичний ринок.
Саме тому ця угода виглядає як антиприклад національної економічної політики. Український національний інтерес вимагає іншого: спочатку — виробничий щит, потім — лібералізація. Спочатку — капітал для українських заводів, потім — конкуренція з турецькими. Спочатку — програма підтримки вразливих галузей, потім — відкриття ринку. Спочатку — відповідь на питання, хто виграє і хто програє, потім — голосування.
Тут же все зроблено навпаки. Спочатку відкрили ринок. А компенсатори — колись потім, якщо згадають, якщо знайдуть гроші, якщо домовляться, якщо “буде політична воля”. Але промисловість не живе на “якщо”. Завод або має замовлення, або закривається. Людина або має роботу, або виїжджає. Галузь або отримує підтримку, або її витісняють.
Це рішення є антиукраїнським не обов’язково за проголошеним наміром, але за своїм можливим економічним наслідком. Воно б’є по українському виробнику в момент, коли його треба захищати. Воно відкриває ринок сильнішому конкуренту в момент, коли українська промисловість ослаблена війною. Воно підміняє економічну суб’єктність дипломатичною вдячністю. Воно ризикує перетворити Україну з майбутньої промислової держави на територію збуту чужих товарів.
Україну здають не лише територіями. Її здають і митами. Її здають ринками. Її здають тоді, коли під гаслом “вільної торгівлі” українського виробника залишають сам на сам із чужою державною машиною. Її здають тоді, коли дешевий імпорт стає важливішим за українське робоче місце. Її здають тоді, коли ВВП, переробка, податки й промислова перспектива приносяться в жертву зовнішньополітичній зручності.
Національний інтерес українців простий: Україна має виробляти більше всередині країни, продавати більше товарів із високою доданою вартістю, захищати власні заводи, створювати робочі місця, збільшувати податкову базу і будувати промислову силу. Угода з Туреччиною без потужного пакету промислових компенсаторів працює у протилежному напрямку. Вона не піднімає Україну по ланцюгу доданої вартості. Вона штовхає її назад — у роль сировинного постачальника і відкритого ринку.
У цій історії є ще один шар, про який влада майже не говорить прямо. Угода про вільну торгівлю з Туреччиною — це не лише економіка. Це ще й ціна за турецький геополітичний важіль. І цей важіль має назву — Босфор і Дарданелли.
Туреччина контролює протоки, через які Чорне море пов’язане із Середземним. Після початку повномасштабної війни Анкара застосувала Конвенцію Монтре й закрила Босфор і Дарданелли для військових кораблів воюючих сторін. Це мало велике значення для України, бо обмежило можливість Росії вільно заводити додаткові військові кораблі до Чорного моря. Водночас це було не благодійністю Ердогана, а реалізацією правового режиму, який Туреччина сама зацікавлена зберігати, бо саме він робить її ключовим арбітром Чорного моря.
Тому ця ЗВТ з Туреччиною нинішньому вигляді — черговий тривожний симптом здачі неукраїнською владою інтересів держави українців , яка вміє тільки говорити про майбутнє, але не вміє захищати тих, хто це майбутнє має виробляти. Ще один приклад руйнування економіки України у довгостроковій перспективі
