Наразі політичну дискусію в Туреччині майже повністю визначає одне питання: чи піде президент Ердоган на дострокові вибори.
Формально Ердоган обмежений двома президентськими термінами, а це означає, що його повноваження мали б завершитися у травні 2028 року. Однак це обмеження можна обійти двома шляхами: ухваленням нової конституції або достроковими виборами, ініційованими парламентом. Ухвалення нової конституції теоретично можливе, але складне: для цього потрібна або більшість у дві третини голосів (400 із 600 мандатів), що виглядає майже нереалістичним, або більшість у три п'ятих (360 із 600), після чого документ ще має пройти референдум. Правляча коаліція ПСР (AKP) та Партії націоналістичного руху (MHP) не має навіть трьох п'ятих голосів у парламенті, і хоча теоретично могла б переконати частину опозиційних депутатів, референдум мав би значні ризики. Тому простіший шлях до нового терміну для Ердогана – це саме дострокові вибори: за чинними правилами, якщо президент не відпрацював повний термін, вважається, що ліміт у два терміни ним ще не вичерпано.
Точаться дискусії про те, наскільки пізно Ердоган може оголосити дострокові вибори, аби формально не встигнути відбути другий термін повністю й таким чином зберегти право балотуватися знову. Оскільки правляча ПСР фактично контролює судову систему, панує консенсус, що будь-яке юридичне оскарження такого сценарію приречене на невдачу. Ба більше, за нинішніми оцінками, Ердоган може відкладати вибори аж до весни 2028 року і все одно матиме право висуватися повторно. Це залишає Ердогану чимало простору для маневру, але водночас пояснює, чому питання термінів дострокових виборів викликає таку одержимість у політичних колах.
Після місцевих виборів 2024 року соціологічні опитування стабільно фіксують, що правляча коаліція ПСР–ПНР і сам Ердоган поступаються опозиції. Попри це, під час ірано-ізраїльської війни я припускав, що Ердоган може скористатися саме цим моментом, щоб піти на вибори раніше, поставивши виборців перед вибором між загартованим у геополітичних баталіях Ердоганом і недосвідченим опозиційним лідером. Такий сценарій збігся б у часі з кризою в опозиційній НРП: її популярний мер Стамбула Екрем Імамоглу, якого вважали найімовірнішим кандидатом партії на президентських виборах, перебував за ґратами за звинуваченнями в корупції, а лідера партії Озгюра Озеля усунули через звинувачення у фальсифікації результатів попереднього партійного з'їзду. Усунення Озеля спровокувало гостру боротьбу за контроль над НРП між ним самим і колишнім лідером партії Кемалем Киличдароглу. Судячи з усього, ця боротьба завершиться виходом Озеля з партії разом із більшістю депутатів і створенням нової політичної сили. За опитуваннями, нова партія Озеля могла б розраховувати приблизно на чверть голосів – менше, ніж ПСР, яка тримається в межах 30–35%, але цього достатньо, щоб роздробити електорат опозиції. Дострокові вибори саме цього року могли б застати партію Озеля ще до того, як вона набуде реальної політичної ваги. Ще один аргумент на користь дострокового сценарію полягав у тому, що Ердоган міг би списати на іранську війну провали міністра фінансів Шимшека та центробанку в боротьбі з інфляцією – тим паче, що саме інфляція, а не щось інше, коштувала ПСР перемоги на місцевих виборах і залишається головним болем виборців іта, найімовірніше, головним полем битви на наступних загальних виборах.
Втім, історія показує, що Ердоган рідко йде на дострокові вибори без крайньої потреби – винятками були лише "електронний меморандум" військових 2007 року та підвішений парламент за підсумками виборів червня 2015-го, які довелося переграти вже в листопаді того самого року. Дострокові вибори означають ризик поразки, а також фактичну відмову майже від двох років президентських повноважень заради нового п'ятирічного терміну – тобто чистий виграш лише у три роки ціною значних політичних ризиків.
За останні тижні представники ПСР дедалі частіше дають зрозуміти, що партія воліє відкласти дострокові вибори настільки, наскільки це можливо. Це можна частково пояснити завершенням іранської війни, падінням цін на нафту та сподіванням, що глобальна дезінфляція разом із уповільненням турецької економіки нарешті знизить інфляцію в Туреччині ближче до кінця чинного парламентського терміну. Міністр Шимшек також анонсує нові соціальні програми – будівництво 700 тисяч нових осель і адресну програму базового доходу, яким потрібен час, щоб запрацювати, але які можуть здобути прихильність менш заможних виборців.
Багато залежатиме від динаміки опитувань: якщо Ердоган отримає приріст підтримки після саміту НАТО, а протистояння Озеля й Киличдароглу послабить і залишок НРП, і потенційну нову партію Озеля, Ердоган цілком може зрештою піти на дострокові вибори.
Паралельно Ердоган, схоже, тримає в резерві ще один інструмент впливу на політичний розрахунок навколо виборів – курдський мирний процес. За наявними ознаками, умови самої мирної угоди практично узгоджено: курдська сторона, вочевидь, прагне покласти край конфлікту, що триває вже чотири десятиліття. Незрозуміло, однак, як саме укладення угоди відіб'ється на політичних позиціях Ердогана. З одного боку, це, найімовірніше, принесло б йому курдські голоси й підтримку переважно курдської Демократичної партії ув питанні дострокових виборів чи навіть нової конституції. З іншого боку, це ризикує відштовхнути націоналістичний електорат. Цілком можливо, що Ердоган спершу хоче побачити, чим завершиться боротьба навколо НРП і хто саме стане його головним суперником на президентських виборах. Якщо припустити, що Імамоглу залишиться під вартою, найімовірнішими кандидатами виглядають Озель, Киличдароглу (малоймовірно, зважаючи на його репутацію постійного невдахи на виборах) і популярний мер Анкари, націоналіст Мансур Яваш. Поточні опитування показують, що Ердоган програє і Озелю, і Явашу, і навіть Імамоглу – хоча останньому, найімовірніше, просто не дозволять балотуватися через ув'язнення. Яваш, схоже, притримує сили: якщо він заявить про себе завчасно, то ризикує повторити долю Імамоглу чи Озеля, адже потужний державний юридичний апарат може бути спрямований і проти нього. Від того, як саме вирішать діяти Яваш чи Озель, може залежати, коли і чи взагалі Ердоган розіграє курдську карту.
Хоч би що показували опитування, Ердоган залишається вправним політичним бійцем: він матиме попутний вітер від саміту НАТО, а його багатий геополітичний досвід, найімовірніше, високо цінуватиметься виборцями в і без того неспокійному світі. До того ж за ним стоять величезні ресурси держави – контроль над медіа, судовою системою, фіскальний простір для маневрів Шимшека і, найімовірніше, центробанк, який до моменту виборів також перейде до пом'якшення політики. Тож Ердоган, схоже, і далі почувається у сильній позиції для переобрання і навряд чи надто переймається соціологією. Усередині апарату ПСР також помітний новий оптимізм: там, схоже, вважають, що партія напрацювала чітку стратегію на найближчий період і зможе запропонувати виборцям кращий меседж уже до кінця наступного року.
Опозиція натомість наполягає, що політична система дедалі більше звужується, а Туреччина рухається в бік моделі "контрольованої демократії", характерної радше для Центральної Азії, де чинна влада змагається лише з офіційно дозволеними суперниками, а весь державний апарат працює на переобрання чинного президента. Опоненти влади доводять, що реальна конкуренція – необхідна умова повноцінної демократії, стримувань і противаг у владі та, зрештою, якісніших політичних рішень.
Опозиція розраховувала на підтримку західних урядів у протидії тому, що вона вважає схильністю Ердогана до дедалі жорсткішої моделі правління. Однак ці сподівання, схоже, розвіялися після нещодавнього саміту НАТО в Анкарі, де західні партнери зосередилися радше на спільних інтересах із Туреччиною й адміністрацією Ердогана, тоді як мова про цінності практично не звучала. Адміністрація Трампа, своєю чергою, не виявляє жодного бажання повчати інші уряди – за винятком хіба Великої Британії та Європи – щодо демократії, прав людини чи верховенства права, натомість зосереджуючись виключно на інтересах та укладанні угод. Європа ж має власні проблеми зі стримуванням загрози з боку росії, і на тлі дедалі помітнішого відсторонення Сполучених Штатів Туреччина Ердогана пропонує Європі чимало оборонних рішень, маючи до того ж спільні з нею інтереси щодо Ірану й Близького Сходу. Крім того, Європі важко читати іншим лекції про "європейські цінності", коли її власна політика щодо Гази, Західного Берега й Лівану викликає звинувачення у подвійних стандартах. Новий європейський наратив, схоже, звучить так: Туреччина потрібна як критично важливий союзник в екзистенційному протистоянні з росією, і саме через поглиблення економічної, оборонної та безпекової співпраці можна відновити довіру, а вже потім здобути вплив на внутрішньополітичні процеси в країні. Утім, можна сказати, що саме такий підхід – інтереси безпеки, а не поширення демократії – визначав відносини Заходу з Туреччиною ще з моменту її вступу до НАТО: адже НАТО завжди було передусім оборонно-безпековим союзом проти росії, а не інституцією для просування демократичних цінностей.
Зовнішня політика та геополітичні ризики
Після саміту в Анкарі виникає спокуса подумати, що для Туреччини складається сприятлива зовнішньополітична кон'юнктура.
Відносини зі Сполученими Штатами за Трампа – найкращі за багато років: справу Halkbank врегульовано, Трамп натякає на можливе повернення Туреччини до програми F-35, а санкції CAATSA невдовзі можуть бути скасовані. Як уже зазначалося, Європа прагне поглибити оборонну й безпекову співпрацю з Туреччиною, і європейські країни одна за одною укладають із нею двосторонні оборонні угоди. Сподівання полягають у тому, що це відкриє шлях і до глибшої торговельно-економічної взаємодії – торговельної угоди з Великою Британією та розширеної митної угоди з ЄС. Іранська війна та сумніви щодо готовності США захищати Перську затоку також підштовхнули країни Затоки до співпраці з Туреччиною за оборонно-безпековим зразком, подібним до європейського: показовим є формування стратегічного об'єднання Туреччини, Саудівської Аравії, Єгипту та Пакистану ("квартет"), а також уже міцний оборонно-безпековий зв'язок Туреччини з Катаром. Є надії й на нові торговельні маршрути та трубопроводи із Затоки до Європи через Туреччину – як спосіб диверсифікуватися від проток. Навіть на вірменському напрямі зберігається сподівання на остаточну угоду з Азербайджаном, яка мала б відкрити шлях до нормалізації відносин із Туреччиною, зокрема до відкриття кордонів.
Що ж може піти не так?
У чому полягають ризики для цього загалом сприятливого геополітичного сценарію і як вони можуть позначитися на внутрішній політиці?
По-перше, як показали останні тижні, іранське перемир'я тримається доволі непевно: Іран і США й далі змагаються за контроль над протоками. Складається враження, що жодна зі сторін не прагне повернення до повномасштабної війни – ціна для обох надто висока. У Трампа наближаються проміжні вибори, і якщо ціни на паливо залишатимуться високими, це може виявитися фатальним для шансів республіканців зберегти Сенат. Іран, своєю чергою, пережив і війну червня 2025 року, і весняно-літню війну цього року, але війна – річ непередбачувана, і немає впевненості, що режим витримає повторний повномасштабний удар з боку США та Ізраїлю. Навіть якщо Трамп і керівництво Ісламської Республіки схильні до мирної угоди, чимало гравців можуть звести ці плани нанівець – від радикалів у КВІР (IRGC) до самого Ізраїлю, який відкрито демонструє зневагу до нинішнього мирного плану. Повернення до повномасштабної війни в Затоці означало б відновлення всіх страхів, які Туреччина вже переживала раніше цього року: зростання цін на нафту, що б'є по інфляції та платіжному балансу, ризик колапсу режиму в Ірані, громадянську війну там, яка ускладнить курдський мирний процес усередині самої Туреччини, і загрозу масових потоків біженців.
По-друге, Ізраїль нині конкурує з Туреччиною одразу в кількох вимірах – у Східному Середземномор'ї, Сирії, навіть на азербайджанському напрямі, а також у Єгипті, Газі та Затоці. Політика Ізраїлю, схоже, зводиться до створення навколо себе зони нестабільності – у Сирії, Ірані, Газі, Лівані, Ємені, Іраку – і це створює ризики для Туреччини, яка натомість зацікавлена у стабілізації, відновленні й реконструкції своїх сусідів і регіону загалом. Тим часом Туреччина сама стає зростаючою військовою потугою, і чимало людей в Ізраїлі, схоже, вбачають у цьому загрозу. В Ізраїлі вже лунають гучні голоси, що застерігають про можливу майбутню війну між Ізраїлем і Туреччиною. Для Туреччини та її партнерів по НАТО це стало б катастрофою – як, втім, і для самого Ізраїлю та регіону загалом. Голова МЗС Туреччини Хакан Фідан намагається пом'якшити тон дискусії, але в Ізраїлі вистачає й "яструбів", які вбачають вигоду в тому, щоб зображати Туреччину новою загрозою для Ізраїлю – наступною після Ірану. Це безглуздя, проте турбує радикалізація ізраїльського суспільства після 7 жовтня та небажання США й Заходу бодай якось стримувати Ізраїль. Показово, що Ізраїль, за наявними даними, активно лобіює перед адміністрацією Трампа збереження санкцій CAATSA та недопущення Туреччини до програми F-35 – і демонізація Туреччини як "загрози номер один", ймовірно, є частиною тієї самої кампанії.
По-третє, багато уваги приділяють особистій приязні між Трампом і Ердоганом як основі разючої трансформації американо-турецьких відносин за другого президентського терміну Трампа. Проте варто пам'ятати, що саме за першого терміну Трампа були запроваджені санкції CAATSA й санкції проти Halkbank, а сам Трамп свого часу погрожував "обвалити" турецьку економіку через справу пастора Брансона. Настрій Трампа може змінитися миттєво – у чому нині переконуються, наприклад, Мелоні в Італії чи Стармер у Великій Британії. Ключ до розуміння Трампа – та й до вміння з ним "грати" – полягає в його соціопатичній вдачі: доки Ердоган здатен пропонувати Трампу перемоги й показувати його у вигідному світлі, доти він зможе тримати Трампа на безпечній дистанції. За першого терміну Трампа той, схоже, сприймав Ердогана як "невдаху", якого можна було залякувати, з огляду на слабкість турецької економіки, що тоді була на межі колапсу. Відтоді Шимшек стабілізував ситуацію, а компанія Baykar разом із оборонним сектором перетворила турецькі оборонні технології на потужний козир Туреччини – вагомий навіть в очах Трампа. Але, попри все це, йдеться про Трампа, тож Туреччині варто пам'ятати, що він завжди діятиме передусім у власних інтересах, як це вже було під час іранської війни, байдуже до інтересів союзників.
По-четверте, Ян Бреммер визначив росію як головний геополітичний ризик поточного року, і це дійсно так. росія нині програє війну проти України й не має реальної перспективи перемоги. Україна здобула перевагу в дронових технологіях, а європейське фінансування дає змогу нарощувати їх серійне виробництво. Наслідки цього вже видно в далекобійних ударах українських дронів по російській енергетичній інфраструктурі та Криму – і надалі становище росії лише погіршуватиметься. Це означає дедалі відчутніший дефіцит пального, який позначиться не лише на самій росії, а й на світовій економіці, оскільки експорт російського пального блокується. Україна вже фактично закрила Азовське море для російського судноплавства, що б'є як по експорту пального, так і по експорту зерна. На тлі дефіциту дизелю всередині країни росія вже змушена імпортувати пальне. Це, найімовірніше, тиснутиме на світові ціни на енергоносії, що завдасть удару і по енергозалежній Туреччині.
Інше питання – як саме росія відповідатиме на те, що опинилася в оборонній позиції під тиском України? Чи піде вона на ескалацію, і в якій формі? Чи атакуватиме судноплавство, що виходить з України, у Чорному морі, роблячи навігацію дедалі небезпечнішою для всіх? Чи застосує тактичну ядерну зброю в Україні, чи вдасться до ескалації через операції під фальшивим прапором у країнах НАТО? Як один зі сценаріїв уже обговорюють, наприклад, підготовлену з території Польщі провокацію проти Калінінграда або появу "зелених чоловічків" у балтійських державах. Як на це відреагує НАТО – і як туди вписується Туреччина як член альянсу? Чи існує ризик прямого зіткнення між Туреччиною та росією? І чи може це вдарити по постачанню енергоносіїв та туристичних потоках до Туреччини, позначившись на платіжному балансі?
Для самої росії існує чимало сценаріїв на випадок, якщо війна в Україні завершиться поразкою. Чи могла б поразка в Україні мати для росії наслідки, подібні до тих, які мала поразка у Першій світовій війні для царської росії, або поразка в Афганістані – для Радянського Союзу? Чи можливий переворот проти путіна в Москві, повстання, суспільні заворушення чи навіть розпад самої російської федерації? Суспільні заворушення й революційні потрясіння в росії могли б поставити під загрозу постачання енергоносіїв і туристичні потоки з росії до Туреччини, а водночас спричинити масову еміграцію з росії через територію Туреччини. Наразі це може здаватися малоймовірними сценаріями, але складається враження, що ми переживаємо переломний момент у війні та в самій росії, а "чорні лебеді", відверто кажучи, стали глобальною нормою.
Водночас для Туреччини є й позитивні сценарії: якщо перемога України принесе мир і прискорить відбудову, Туреччина, з її будівельними компаніями, має всі шанси опинитися серед головних бенефіціарів цього процесу, подібно до того, як це вже відбувається в Сирії і може повторитися в Лівані та країнах Затоки. Зміни в самій росії теж можуть виявитися сприятливими для Туреччини – якщо зміна режиму приведе до перезавантаження відносин із Заходом, скасування санкцій, а відтак і буму відновлення й реконструкції, скористатися яким Туреччина знову буде добре готова.
