"Жалість до армії - страшна штука" - Олена Кудренко

Коли ми вирвались з совка, певна кількість людей була в піднесеному настрої: ось зараз ми на весь світ покажемо, хто ми є - можливо, думали вони. Покажемо, що ми не росіяни - у нас є і культура, і традиції, і якась армія, і щось у армії є. І спецслужби є.

А потім поступово:

- немає в України бажання агресивно завойовувати собі місце під сонцем - то нащо ті спецслужби? Пішли працювати на росію.

- немає в України ворогів (ага, немає), то нащо їй армія? Армія стала непопулярною. Хіба що паркани генералам фарбувати та дачі будувати.

- немає в України грошей- то й флоту немає. І літаків нормальних. І розвідки немає. На росії більше платять, з росіянами разом вчилися, одні фільми дивилися, росія побудувала собі бренд - "вєлікая". Багато хто на це клюнув.

Я не можу згадати військових того часу в якійсь крутій формі, на яких дивилися б з захватом. Скоріше жаліли. Тут недалеко танкісти навчалися, я часто бачила хлопців влітку в чоботях, це на початку двохтисячних. В чорних, важких, незручних чоботях. Ноги в них не дихали. Форма на хлопцях була старого зразка, видно було, що мучились, - можливо, синтетична. Спека - і ті важкі чоботи, ось якими я їх запам'ятала.  

Жалість до армії - страшна штука. Тоді ж російська армія грала м'язами. Нахабніла. Зневажливо нападала, відрізала шматки територій, бомбила цивільних, на фоні легких перемог самовпевненість її зростала до небес. То куди ж там Україні, коли вона бідна, просякнута совковим мисленням і без імперських амбіцій? Тому росії - армію. Нам - жалість.

Найгірше буде, якщо тепер, коли наша армія довела свій рівень не блефом, а кров'ю, відродившись фактично з нуля, після хвилі паніки цивільних, сплеску вдячності (від страху), вона знову отримає щось схоже нехай не на жалість, але на байдужість, або на презирство. Це коли служба вважається покаранням або гіршим вибором, а поняття "герой" зводиться багатьма до нерозуміння - "ну й дурак. А міг виїхати вчасно. Або ухилитися ". Коли той, хто загинув як доброволець, не викликає у виживших вдячності, а викликає тільки здивування "нащо пішов? Міг би зараз жити".

Це все від "втоми", так званої. Як тільки хтось підставив свою спину і стало не так страшно, інші вирішують, що ті спини будуть стояти вічно. І тому ухилянтом бути не соромно, а "розумно". Тому знову повзуть на ринок російськомовні книги, бо ж бізнес. І тому я в 23.00 чую п'яні голоси десь на сусідній вулиці, які волають під російські пісні. Бо армія для багатьох так і не стала елітою. Елітою у нас досі є влада і ті, хто добряче заробив. Не ордени, а гроші.

Мені боляче від усвідомлення цього.