Сьогодні мене вбили. Потвора по той бік сірої зони задоволено запалила цигарку. Кинула недопалок на виючу від болю українську землю.
Але про все по порядку...
Спочатку було дитинство. І в ньому були непогані речі - ілюзії, що все буде добре. Я щиро думала, що сонце завжди буде світити яскраво, а стигла полуниця на батьківському городі буде рости вічно. Смакуючи її, я смакувала роки, коли мені не розповідали й половини того, на що здатні люди. В ілюзії добра й довіри певний час можна було почуватися як в Христа за пазухою. Просто тому, що про існування пекла на землі не знаєш.
Потім почалися уроки - уроки, які надавало саме життя. Про те, що можна дожити до поважних навіть років і вже аж тоді усвідомити, що весь цей час ти так і не жила насправді. Все ті ж ілюзії, імітація, самообман, незнання себе і незнання тих, кого до себе підпускаєш. Закоханість, щастя, розчарування. Молодість, втрата її й хвороби. Часи, коли важливо - і часи, коли просто байдуже. Любов до чогось - і ненависть до нього ж з часом. Життя - не тепла постіль, ним треба йти. Ним треба хворіти, ним треба й насолоджуватися.
Але воно крихке. Ось я їду автівкою безлюдною майже дорогою. Я везу щось в сусіднє містечко, думаючи про вечір, який настане. Про непомитий посуд, бо не встигла. Про неполиті вчора квіти. Про те, що треба записатися на УЗД і про ворота сусідів, які скриплять і лякають й так нажахані нерви.
По ту сторону сірої зони він вже випустив смертоносного птаха. Він бачить мою одиноку автівку з висоти пташиного польоту. Я кидаю автівку на узбіччі й важко дихаючи біжу до тоненької лісополоси, через поле. За ціль він обирає не автівку. Він обирає мене.
Мій мозок відмовляється вірити, що моя смерть підійшла до мене впритул. Я біжу, і висока трава ріже мої ноги, залишаючи порізи на світлій шкірі. Дерева все ближче, а він наверху, наче насміхається. Він бачить мене. Бачить мій страх. Бачить мої очі. Той, хто керує дроном, бачить, хто я - але це не заважає йому мене переслідувати. Я встигла згадати й ілюзії, й полуницю. Й неполиті вдома квіти.
Перш ніж він вбив мене.
... Потвора по той бік сірої зони задоволено запалила цигарку. Кинула недопалок на виючу від болю українську землю....
P.S. Допис не про мене, звісно. Це моя реакція на новину, якій вже, мабуть, з місяць. Дрон переслідував сільську вчительку, яка кинула автівку на дорозі й бігла до лісу. Її вбили навмисно, зафіксуваши на камеру, що вона цивільна жінка.
Харківщина, 2026.
