Коли президент Зеленський відправив уряд у відставку, я детально писав про те, що це дуже погане рішення, яке матиме довгі й сумні наслідки. За місяць ми прийшли в ту точку, де нині перебуваємо, тож давайте розберемося не поспішаючи.
Першим видимим наслідком став картонковий протест. Я дуже мало писав про нього в українських соціальних мережах, бо чимало гасел того протесту не підтримував, на відміну від минулорічного. Але стикнувся з нерозумінням ситуації з боку західних дипломатів і журналістів, тож фактично був вимушений написати своє бачення тих подій. Цю статтю я навіть не поширював через Фейсбук. Хто хоче прочитати її повністю, вона в першому коментарі (є також польська версія, кому легше польською, ніж англійською). Тут наведу лише один фрагмент, який стосується обговорюваної теми.
--- початок цитати ---
Друга важлива ідея, що стоїть за протестом, — політика в умовах фактичної відсутності політичного процесу. Вибори неможливі до завершення війни, а це невідомо коли буде. Запит на політичний процес є колосальним, а можливостей нема.
Єдиний спосіб втілення цього запиту — це ширший розподіл влади. Це запит на наявність у владі людей із власною точкою зору, що балансує і стримує ручне управління. Запит, щоб було менше лояльних, більше компетентних; щоб були стримування і противаги; щоб були дискусії; щоб була спроможність сказати «ні, пане президенте, це погана ідея»; щоб були публічні пояснення причин ухвалення рішень. Цей запит буде щоразу більшим. Можна набирати політичні бали, відповідаючи цьому запиту, або втрачати, намагаючись протистояти. Суспільство опирається надмірній концентрації влади та хоче бачити серед вищих державних управлінців людей із власною позицією.
Президент Зеленський ніяк не пояснив свої кадрові перестановки. Така поведінка значною частиною суспільства розглядається як ознака авторитаризму, що прирівнюється до втрати надії на краще майбутнє. В питаннях війни і миру суспільство вимагає відкритості, підзвітності й обґрунтування. Парламент як одна з головних інституцій демократії не спрацював запобіжником, і українське суспільство вкотре проявило свою схильність до вуличної демократії «віче», що є традицією з тисячолітньою тяглістю. Сувереном є народ, який не може висловити свою позицію через вибори, тож він її висловлюватиме на площі.
Можна сказати, що своїм рішенням президент Зеленський вкотре порушив суспільний договір воєнного часу: суспільство погоджується вважати політиків легітимними й не критикувати, а політики зобов'язані відповідати громадському запиту на справедливість та обґрунтованість рішень.
Методами вуличної демократії не можна керувати країною й призначати міністрів. Але якщо демократичні механізми не спрацьовують, то вулична демократія посилає потужний сигнал, що такі методи державного управління не годяться. Це екстремальний спосіб донести сигнал до політиків, які вимкнули зовнішні інтерфейси, в умовах вимушеної відсутності політичного процесу.
--- кінець цитати ---
Та стаття була написана скоріше в оптимістичному ключі, бо перші кадрові зміни давали підставу припустити, що президент Зеленський почув, що кажуть на площах. Однак, скоріше за все, подібний оптимізм був надмірним. Політика концентрації влади завдяки лояльності на шкоду професійності нікуди не поділася. Сигнал був почутий лише частково.
І тут я би хотів сказати зовсім не про вибори і не про Федорова (розумію, що вам хочеться про персоналії, а мені хочеться про важливі ідеї, тож про персоналії почитаєте десь в інших авторів).
Виборам буде присвячено наступний допис. Тут я хочу подивитися на ситуацію зовсім з іншого боку.
Вся ця операція зі зміною уряду була задумана як спосіб посилити й зміцнити владу президента. Однак парадоксальним способом вона призвела до протилежного результату.
Справа в тому, що посилення влади не є лінійною функцією. Якщо вдвічі збільшити “x”, це не означає, що вдвічі збільшиться “f(x)”. Влада президента була вже на максимумі в тих умовах, які допускає чинна політична система. Зусилля щодо подальшого зміцнення влади парадоксальним способом призвели до її послаблення.
Це нагадує стрибуна у висоту, який поставив планку занадто високо й не зміг її подолати.
Протягом 7 років президент був єдиним беззаперечним центром сили. Всі питання вирішувалися в одному кабінеті. Нині в країні де факто з’являються інші центри сили. Не буду їх перераховувати, цим займуться професійні політологи. Але відтепер питання будуть вирішуватися в різних місцях, і кількість цих місць буде потроху збільшуватися.
Бажаючи загальмувати політичний процес, який загрожує йому особисто та країні в цілому, президент фактично його розпочав. Що треба було робити замість цього, описано вище.
Тепер у нас вибір із двох альтернатив, і кожна з них веде до поганого кінця. Неможливо проводити вибори під час війни, це катастрофа. І не проводити вибори тепер також неможливо, бо суспільний запит на політичний процес лише виріс і буде зростати далі. Ігнорувати його — прямий шлях до катастрофи.
Одіссей мав пройти між Сциллою і Харибдою, знаючи, що з одного боку загибель усіх, з іншого боку — лише шістьох. Це тягар відповідальності командира, нікому не раджу його відчути. Хочеться зберегти статус-кво, і тоді загинуть усі. Тож треба кимось пожертвувати, щоб врятувати решту.
Цей шлях розглянемо детально в наступному дописі про вибори. Тут зафіксуємо головне: спроба підсилити владу призвела до послаблення, політичний процес розпочався попри неможливість
