"Василь Яременко: людина, яка повертала українцям право дивитися на себе власними очима" - Владислав Смірнов

Василь Яременко належав до того рідкісного типу українських інтелектуалів, для яких культура не була професією у вузькому сенсі, а формою служіння нації. Літературознавець, критик, публіцист, упорядник, дослідник Бориса Грінченка, Пантелеймона Куліша, української класики й давньої літератури, він десятиліттями робив роботу, яку держава майже завжди запізнюється робити сама: повертав українцям власну пам’ять, власний інтелектуальний канон, власне право на історичну суб’єктність.

Його справжній внесок не вимірюється лише кількістю книжок, передмов, антологій чи наукових статей. Яременко працював із самою тканиною української ідентичності. Він повертав із забуття і з радянського препарування тих, кого імперія намагалася зробити «другорядними», «місцевими», «етнографічними». Для нього Грінченко був не просто письменником, а націотворцем; українська мова — не засобом комунікації, а інструментом політичного існування народу; література — не прикрасою, а доказом безперервності нашої цивілізації. Він добре розумів те, що ми сьогодні знову вчимося усвідомлювати ціною війни: народ починають знищувати не лише ракетами. Спочатку в нього забирають мову, пам’ять, історичних героїв, право називати речі своїми іменами. І лише потім приходить армія.

Яременко був незручним саме тому, що не погоджувався на декоративну Україну. Його не влаштовувала держава, яка формально має прапор, герб і гімн, але живе чужими культурними кодами, чужими історичними схемами і чужими уявленнями про те, що українцеві дозволено пам’ятати, про що говорити і кого вважати своїм. Він різко реагував на русифікацію, на денаціоналізацію, на олігархічне захоплення держави, на ситуацію, коли український народ після здобуття незалежності формально отримав державу, але ще довго не був у ній повноцінним господарем.

Його публіцистика про українсько-єврейські відносини стала однією з найважливіших інтелектуальних дискусів початку 2000-х. Навколо неї були суди, експертизи, кампанії, захист «Сільських вістей», полеміка в українській інтелігенції. Але за всією цією бурею був принцип, який для мене залишається важливим: історична правда не може бути односторонньою. Українці не повинні боятися досліджувати складні сторінки відносин із будь-яким народом, так само як інші мають право говорити про складні сторінки відносин з українцями. Повага до інших не вимагає історичного самозречення. Рівність народів означає і рівність перед правдою — без колективної вини, але й без вибіркового замовчування.

В останньому великому інтерв’ю Яременко говорив про це вже майже з висоти цілого життя. Він прямо наголошував, що не має ворожості до жодного народу, але водночас не відмовляв українцям у праві говорити про себе зі своєї точки зору. Це важлива межа. Для нього критерієм була не кров і не прізвище, а ставлення до України — служиш їй чи використовуєш її, зміцнюєш її чи розчиняєш, працюєш на її майбутнє чи на чужу систему інтересів.

Саме тому Яременко сьогодні читається ширше, ніж просто літературознавець чи полеміст. Він був людиною української суб’єктності. Людиною, яка наполягала: Україна не повинна постійно дивитися на себе чужими очима. Не повинна просити дозволу бути українською. Не повинна соромитися власної історії, власного національного інтересу, власної культурної більшості, власного права бути центром своєї держави.

Він називав себе чорноробом науки. І в цьому була велика правда. Українська культура тримається не тільки на гучних іменах, а на тих, хто десятиліттями працює з архівами, рукописами, листами, старими виданнями, повертає забутих авторів, відновлює контекст, очищає нашу пам’ять від імперських нашарувань. Яременко робив саме це понад пів століття — до старості, майже втративши зір, але не втративши внутрішньої потреби працювати для України.

Тому пам’ятати Василя Яременка варто не як «контроверсійного професора» з давніх газетних скандалів. Варто пам’ятати його як одного з тих українських інтелектуалів, які допомагали нації повернути собі себе.

Його головний спадок для мене звучить просто: українська держава починається з української самоповаги. Повага до інших народів можлива лише тоді, коли ми самі не зрікаємося свого права бути господарями власної історії, культури і держави.

І саме за це Василь Яременко заслуговує на вдячну українську пам’ять.

P.S. Одні зі знакових цитат пана Василя:

1. Про стан України після здобуття незалежності:

«За роки української державної самостійності, несподівано для всіх, хто прагнув і докладав посильних зусиль у здобутті незалежності від Росії, в Україні почала набирати обертів безпрецедентна україножерна кампанія, справжня антиукраїнська війна — економічна, політична, ідеологічна, наукова, культурна, духовна».

2. Про програш України на різних напрямах:

«На кожному відтинку цієї неоголошеної війни Україна програє: і на західному, і на східному фронтах».

3. Про “п’яту колону”:

«Програє, бо зловорожі Україні сили мають в ній потужну п’яту колону і сприятливе соціальне підґрунтя — безробітний народ, який уже масово залишає рідну землю…»

4. Про розкрадання України та демографічне виснаження:

«Інша сила, завжди союзна насильникам, скориставшись безвихіддю, інтенсивно почала не тільки розкрадати і розпродувати матеріальні і культурні цінності України, а й продавати сам народ».

«…молоді вчені самі залишають молоду державу й ідуть на готове добро…»

«…сотні тисяч українців, особливо з Галичини, Буковини, Закарпаття, які традиційно зберігали високий національний дух, виїжджають на рабські заробітки в європейські країни».

«Щороку населення України зменшується на півмільйона осіб».

5. Про олігархічно-клановий переділ:

«І далі йде нескінченний переділ власності і влади між злочинними кланами, місце яких у закладах для довічного ув’язнення».

6. Про русифікацію та денаціоналізацію:

«Україна під пресом русифікації, денаціоналізації, деморалізації і бездуховності — як ніколи за свою тисячолітню історію».

«Народ примітивізується і вироджується».

7. Про необхідність оборони української національної індивідуальності:

«Життя нагально потребує збереження і оборони своєї національної індивідуальності, яка вже для багатьох знедолених українців втрачає будь-яке значення».

8. Про те, як сам автор кваліфікує становище українців:

«Це означає, що ми знову переживаємо геноцид, організований сучасними методами і силами, що збагачені значним історичним досвідом нищення України й українців».