"ПРОВАЛ ЦЕРЕМОНІЇ КАПІТУЛЯЦІЇ" - Владислав Смірнов

Хто ще не зрозумів...або не в курсі:

Повномасштабну війну в 2022 році почав Путін, але запросив їх клоун з Банкової зі своїм ОЗУ і за порадою кагалу.

24 лютого – це не початок війни. Це провал церемонії капітуляції.

Вже понад чотири роки нам нав'язують формулу: «початок широкомасштабного вторгнення – 2022 рік».

Але це – спотворена формула, зручна для тих, хто хоче приховати правду.

Вона не відповідає дійсності.

Насправді 24 лютого – це не початок.

Це фінал.

Це зірвана спецоперація, яка мала завершитися без бою.

Це був не день наступу, а день передачі.

Урочистою, без опору, за протоколом: Путін – сюди, Україна – туди.

Все було підготовлено:

- влада - мовчазна,

- структури - паралізовані,

- народ - дезорієнтований,

- столиця – не озброєна.

Москва не йшла завойовувати Україну.

Вона йшла прийняти те, що вже було підписано мовчки.

Малоросія: не ідея, а інструкція.

Ми жили в ілюзії, що маємо державу.

А нам готували інше – нову форму. Малоросію.

Не як перспективу, а як інструкцію:

- під контролем СБУ,

- під «гнучким» президентом,

- під безструктурним Кабміном,

- під парасолькою «технократів без голосу».

Не треба було ламати Україну. Її просто мали перейменувати - і продовжити керувати в іншому форматі.

Росіяни йшли до Києва не на штурм, а на інсталяцію нової реальності. Парадної колони.

У святковій формі.

З пальним лише до Банкової.

А влада? Влада чекала.

Не було:

- мобілізації,

- евакуації,

- інструкцій для населення,

- оголошення воєнного стану до останнього.

Було:

- мовчання,

- спостереження,

- очікування.

Очікування чого? Передачі.

Передачі країни:

Через «зовнішній шок».

Через «кризу».

Через «втрату управління».

Через нову форму «порятунку».

Зеленський як телевізійна постать не був суб'єктом. Він був частиною сценарію.

Його емоція – страх.

Його стан – параліч.

Його влада – у телефонах Банкової.

Він не командував державою.

Він готувався погодитись.

І все пішло не за планом.

Один компонент зламався. Народ.

Розвідка РФ не врахувала, що Україна ще не повністю розчинена.

Що вона жива!

Що є ті, хто не чекає на наказ.

Хто не зрадив.

Хто вийшов з автоматом – без бронежилета, без зв'язку, без гарантій.

Сценарій капітуляції зірвав не уряд, не президент, Генштаб.

Його зірвав народ.

Не за планом Кремля – але й не за планом Банкової.

Війна розпочалася не 24-го. Вона почалася тоді, коли парадна колона зупинилася.

У перші години не було війни – була лише тиша та розгубленість.

Росіяни їхали на готову адміністрацію. Вони везли форму для параду. У Києві мали підписати, обійнятися, пообіцяти - і роз'їхатися.

Але коли вони побачили,

що ніхто не здається,

що ніхто не виходить із білим прапором,

що народ почав опір без держави – вони розпочали справжню війну.

Війна була не за їх планом.

Війна була їхньою поразкою.

Історія, яку хочуть стерти – сценарій, який реалізується знову.

Нам хочуть нав'язати наратив героїчної влади, яка нібито повела країну у бій. Але правда в іншому:

– Ніхто не поніс відповідальності за провал готовності.

- Жоден міністр не був усунений, тільки перетасований.

– Жодна посадова особа не пояснила, чому 23 лютого все було «під контролем».

Бо тільки-но ми вголос скажемо, що влада була готова до здачі, а не до бою – розвалиться вся фальшива вертикаль героїзму.

Сьогодні цей сценарій реалізується тихо.

Під виглядом:

- «єдності» без виборів,

- «стабільності» без підзвітності,

- «мобілізації» без демократії.

Малоросія, яку не вдалося запровадити парадом, запроваджується зараз:

Через закони.

Через силовиків.

Через розпуск антикорупційних структур.

Через вертикаль.

І ті, хто мав зустрічати Путіна на Хрещатику, сьогодні:

- розставляють людей у ​​прокураторі,

- силових органах,

- уряді,

- парламенті,

- комітетах...

Якщо ми знову не зірвемо цей сценарій – нас не треба буде окупувати. Ми самі станемо їхнім проектом.

24 лютого - це день, коли народ не дозволив зрадити.

Ми не дозволили.

Але ті, хто готував капітуляцію, залишилися.

Вони не програли. Вони просто переодяглися.

Сьогодні Московія будує заводи, контрактує верстати, компоненти для довгої виснажливої ​​війни. Але це лише один фронт.

Другий – це внутрішнє розкладання України. Їм не вдається взяти нас зброєю – тому вони розраховують, що ми самі підпишемо капітуляцію. На новому Стамбулі. В обмін на світ. У форматі «Васала». З повним демонтажем української державності та ідентичності.

Битва не завершена.

Вона – не про територію.

Вона – про Республіку.

Справжня війна – це за форму нашої держави.

За здатність народу бути джерелом влади.

За вибори.

За підзвітність.

За самостійне майбутнє.

За право не здатися.

Тому що територія без волі – це концтабір.

Прапор без вибору – це вивіска.

А Республіка – це коли народ вирішує, а не здається.