Щодо оголошеного підвищення ПДВ – суто економічний розбір, без військово-політичної складової (довгочит). Спойлер – окрім зростання цін є наявність стійкого негативного зв'язку між ставками ПДВ та зарплатами.
Уряд дав доцільний привід згадати про макроекономічну природу цього податку, яка складніша, ніж може здатися. На перший погляд ПДВ – це податок на кінцеве споживання (й це дійсно так). Звідси часто роблять висновок (поверхневий й неправильний), що бізнесу, загалом, байдуже, скільки там уряд хоче зібрати з покупця – підприємець в цьому випадку виступає в ролі стягувача цього податку – й більше нічого, а підвищення ПДВ ніяк не впливає ні на прибуток, ні на виробництво, ні на зарплату працівників, ні на зайнятість. Але це не так. Ба більше, ПДВ — це чи не прямий податок на зарплати та робочі місця. Й його вплив на ринок праці значно серйозніший, ніж зазвичай думають.
Є два різноспрямованих канали впливу зростання ПДВ на зарплати.
Перший — інфляційна індексація. ПДВ підвищує ціни, працівники вимагають компенсації зростання вартості життя, номінальні зарплати мають рости. Якби цей механізм працював безвідмовно, працівник отримував би назад через надбавку те, що втратив через подорожчання товарів та послуг.
Другий — ефект прибутковості. Тут набагато цікавіше. Компанії не завжди можуть перекласти 100% податку в ціни — конкуренція або еластичність попиту не дозволяють. Частину навантаження вони «поглинають», й прибуток компаній падає. Скорочується економічний «пиріг», який ділять власники та працівники. Роботодавці починають жорсткіше ставитися до працівників, гальмують зростання зарплат або навіть їх урізають. Логіка проста: менше прибутку — менше бонусів, менше можливостей для підвищення окладів (й менше попиту на працю, про що нижче). Питання лише в тому, який ефект переважає. Думаю, переважає ефект прибутковості. Й з величезним відривом.
Німецькі економісти Хундсдорфер й Льове в дослідженні «Як податки на додану вартість впливають на зарплату та працю?» (зроблено по всім 27 країнам ЄС, опубліковане в цьому році, посилання – в коментарі) пишуть - якщо стандартна ставка ПДВ зростає на 1 відсотковий пункт (у нас саме так заплановано), то на рівні компаній витрати на працівників (employee costs) падають на 3,9%. Це потужна цифра. Бізнес не просто перекладає податок на споживача, а активно оптимізує витрати за рахунок персоналу. На рівні країни середня номінальна зарплата зменшується на 2,8%. Причому це не зарплати «на руки», а саме ті гроші, які роботодавець платить працівнику до вирахування податків. Тягар ПДВ в значній частині лягає на фонд оплати праці.
Отже, все вказує на наявність стійкого негативного зв'язку між ставками ПДВ та витратами компаній на співробітників.
Особливої уваги заслуговує аналіз факторної структури (factor mix). Автори дослідження показують: зростання ПДВ веде до зменшення частки праці в виробництві (трудомісткість падає на 2,48% на кожен процентний пункт податку). ПДВ, за своєю конструкцією, є податком на додану вартість, де оподатковується праця, а нормальна дохідність капіталу — ні. Це робить капітал відносно дешевшим. Зростають податки — бізнес заміщає людей на верстати та софт (якщо може, звісно). Це логічно, але це ще один аргумент проти тези про нешкідливість ПДВ для ринку праці. Отже:
1. ПДВ — не є «нешкідливим» податок на споживання. Так, він б’є по кишені покупця. Але його основний руйнівний ефект відбувається через бізнес на зарплату. Це податок на працю, просто стягується особливим способом.
2. Твердження про «перекладання» на споживача небезпечне. Аргумент «ПДВ платить споживач, а не бізнес» використовується для лобіювання підвищення податку під виглядом турботи про підприємців. Насправді значна частина навантаження лягає на фонд оплати праці, знижуючи реальні доходи працівників і знищуючи робочі місця для молоді.
3. ПДВ провокує автоматизацію. Збільшуючи податкове навантаження на працю (хай й опосередковано), держава стимулює бізнес замінювати людей капіталом. Це добре для продуктивності в довгостроковій перспективі, але руйнівно для зайнятості у коротко- та середньостроковій.
ПДВ часто протиставляють податкам на доходи і корпоративні прибутки як «менш шкідливий» для економічного зростання. Згадане мною дослідження Гундсдорфера та Льове показує - шкода може бути не меншою, просто вона прихована й розподілена у часі.
Підвищуючи ПДВ, уряд не просто робить товари дорожчими. Він цілеспрямовано скорочує попит на працю й знижує переговорну силу працівників. Це не нейтральний захід. Це перерозподіл доходів від праці на користь «держави», минаючи стадію прибутку. Працівники платять двічі: один раз — як споживачі (через ціни), другий раз — як наймані працівники (через заморожені/знижені зарплати та звільнення).
P.S. Ще раз підкреслю, написане – суто макроекономічний розбір ПДВ та впливу його підвищення, без військово-політичної складової у випадку України
