«Вам дали вибір між війною та безчестям. Ви вибрали безчестя, і у вас буде війна».
Вінстон Черчилль
Мюнхенська змова стала символом того, як прагнення зберегти мир за будь-яку ціну призводить до ще більшої трагедії.
30 вересня 1938 року у Мюнхені лідери провідних європейських держав – прем’єр-міністр Великої Британії Невіл Чемберлен, прем’єр-міністр Франції Едуар Даладьє, дуче Італії Беніто Муссоліні та райхсканцлер Адольф Гітлер – підписали угоду, яка увійшла в історію як Мюнхенська змова. Вона передбачала передачу Судетської області Чехословаччини Німеччині.
Згідно з домовленостями, Прага мусила впродовж десяти днів очистити територію від військових споруд, шляхів сполучення, фабрик та арсеналів. А протягом трьох місяців – задовольнити територіальні претензії Польщі й Угорщини.
Найбільш цинічним було те, що представників Чехословаччини на переговори навіть не запросили.
Увечері того ж дня генерал Сировий по радіо оголосив празьким громадянам про рішення великих держав. Люди, які слухали його промову через гучномовці на вулицях міста, плакали. Мюнхенська угода стала вершиною політики умиротворення агресора – жертвою ілюзії миру став суверенітет молодої Чехословацької Республіки.
Для уряду в Празі це був справжній нокдаун. Йому довелося визнати автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Таким чином, у жовтні 1938 року українське Закарпаття нарешті здобуло довгоочікуване самоуправління, гарантоване ще Сен-Жерменським договором 1919 року.
Спершу владою скористалися мадярофіли та москвофіли, але вже за два тижні керівництво автономії перейшло до авторитетного українського діяча – Августина Волошина.
Та водночас Мюнхенська угода відкрила двері й для сусідніх держав. 2 листопада 1938 року у Бельведерському палаці у Відні відбувся так званий «арбітраж». Міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп та італієць Галеаццо Чіано передали Угорщині південні райони Закарпаття та Словаччини. Українська автономія втратила понад 1500 км² і близько 170 тисяч населення.
До складу Угорщини перейшли Ужгород, Мукачево, Берегове. Уряд Волошина був змушений переїхати до Хуста.
15 березня 1939 року, після того як Німеччина окупувала Чехію, а Словаччина проголосила незалежність, Сойм у Хусті ухвалив рішення про створення незалежної держави – Карпатської України.
Президентом став Августин Волошин, прем’єр-міністром – Юліан Ревай, головою Сойму – Августин Штефан. Символами нової держави визначили синьо-жовтий прапор, герб із тризубом і хрестом, а також гімн «Ще не вмерла України…».
Проте державність проіснувала лічені дні. Зі згоди Гітлера Карпатську Україну окупувала Угорщина.
Поява на карті світу навіть крихітної української держави занепокоїла Сталіна. Він розумів: незалежна Україна, хай і маленька, могла стати каталізатором антибільшовицького руху в радянській Україні. Виступаючи на XVIII з’їзді ВКП(б) у березні 1939 року, Сталін намагався висміяти Карпатську Україну, порівнявши її з Радянською як «моську зі слоном».
Доля мюнхенських підписантів теж відома:
Невіл Чемберлен – помер у 1940 році від раку, побачивши крах політики «умиротворення», коли німецькі бомби вже падали на Лондон.
Едуар Даладьє – після поразки Франції п’ять років провів у в’язниці та концтаборі Бухенвальд.
Беніто Муссоліні – розстріляний партизанами 28 квітня 1945 року, його тіло виставили на глум у Мілані.
Адольф Гітлер – наклав на себе руки у бункері в обложеному Берліні 30 квітня 1945 року.
Конрад Генляйн, лідер судетських німців, через 11 днів після смерті Гітлера в Пльзені покінчив життя самогубством.
Анексовані території повернули Чехословаччині, крім Закарпаття, яке відійшло до СРСР.
Доля судетських німців була трагічною: понад 3 мільйони депортували до Німеччини й Австрії, при цьому 15–20 тисяч загинули. Масові розстріли, пограбування, зґвалтування та навіть убивства немовлят стали частиною «відплати».
Висновок: історія Мюнхена нагадує – умиротворення агресора не приносить миру. Навпаки, воно стає передумовою ще більшого кровопролиття.
27 березня 2014 року, після російської анексії Криму, 100 країн світу (52% членів ООН) засудили дії агресора.
Понад 40 держав запровадили санкції проти Росії.
Проте, як і в 1938-му, рішучих кроків для відновлення справедливості зроблено не було.
