Україні потрібна не ілюзія перемоги, а реальна стратегія миру
Є запитання, на яке сьогодні чекають відповіді мільйони українців:
Коли закінчиться війна? І головне — як зробити так, щоб вона не почалася знову?
Ми маємо чесно визнати: Україна вже заплатила страшну ціну за свободу. Загинули тисячі людей, мільйони були змушені залишити домівки, зруйновані міста, підприємства, інфраструктура.
Втома суспільства від війни величезна.
Але є ще одна правда: бажання миру саме по собі не змушує путіна припинити війну.
Тому нам потрібна не чергова дипломатична декларація, не красивий саміт і не обіцянка, що хтось домовиться з Кремлем за зачиненими дверима. Нам потрібна стратегія, яка змусить росію побачити: продовження війни обходиться їй дорожче, ніж її припинення.
Якою має бути така стратегія?
Перше.
Перестати обирати між дипломатією та армією.
Це хибна дилема.
Україна повинна одночасно вести переговори й нарощувати обороноздатність. Сильна армія — не перешкода для миру, а одна з його головних передумов.
Жодні домовленості не матимуть сенсу, якщо росія знатиме, що через рік чи два зможе знову напасти на ослаблену Україну.
Тому пріоритетами мають бути власне виробництво ракет, дронів, боєприпасів, систем ППО, розвиток оборонної промисловості та довгострокове фінансування ЗСУ.
Друге.
Перетворити переговори на міжнародний механізм примусу росії до миру.
Не можна розраховувати лише на особисті домовленості Трампа і путіна.
Потрібна спільна позиція України, США та Європи. Європейські держави мають бути повноцінними учасниками переговорів, оскільки йдеться не лише про українську територію, а й про безпеку всього континенту.
Санкції проти росії мають не послаблюватися авансом, а посилюватися, якщо кремль відмовляється від реальних кроків до миру.
Економічна ціна продовження агресії повинна зростати.
Третє.
Почати з припинення вогню, але не плутати його із завершенням війни.
Реалістичним першим кроком може бути припинення бойових дій уздовж фактичної лінії фронту під міжнародним контролем.
З моніторингом, механізмом фіксації порушень, відповідальністю за їх вчинення та зрозумілими наслідками.
Окремо необхідно домовлятися про припинення ударів по енергетичній інфраструктурі, цивільних об'єктах, безпеку судноплавства в Чорному морі.
Це не означає визнання окупації. І не означає відмови України від своїх територій.
Четверте.
Гарантії безпеки мають бути не паперовими, а реальними.
Ми вже знаємо ціну документам, які не забезпечені механізмами захисту.
Україна повинна отримати юридично зобов'язувальні гарантії від США та європейських держав із конкретними механізмами реагування на нову агресію.
Це мають бути:
- довгострокове постачання сучасної зброї;
- гарантоване фінансування української армії;
- сучасна система протиповітряної та протиракетної оборони;
- військова, розвідувальна та технологічна співпраця;
- автоматичні механізми допомоги в разі повторного нападу;
- чіткий європейський шлях України.
Україна не може залишитися сам на сам із росією після підписання чергового документа.
П'яте.
Не погоджуватися на юридичне узаконення окупації.
Треба розділяти два абсолютно різні поняття: тимчасове припинення бойових дій на фактичній лінії зіткнення та юридичне визнання російських територіальних захоплень.
Перше може стати інструментом збереження життів.
Друге створить небезпечний прецедент: силою можна захоплювати чужі території, а потім вимагати їх міжнародного визнання.
Питання територій не можна вирішувати за спиною України, а будь-які домовленості мають відповідати міжнародному праву та Конституції України.
Шосте.
Повернути людський вимір переговорів.
Повернення всіх військовополонених, цивільних заручників, незаконно депортованих українських дітей має бути не другорядним пунктом, а одним із головних напрямів дипломатії.
Мир — це не лише лінія на карті. Це повернення людей додому.
Сьоме.
Україна повинна змінити якість власної державної політики.
Неможливо вимагати від суспільства максимальної мобілізації ресурсів, якщо немає довіри до державних інституцій.
Потрібні парламентський контроль за переговорами, прозорість використання міжнародної допомоги, реальна боротьба з корупцією, професійна дипломатична команда та залучення військових, експертів і представників парламентських сил до формування національної позиції.
Питання миру не може бути приватною справою одного кабінету чи однієї людини.
Це питання долі держави на покоління вперед.
А тепер — головне.
Що може змусити путіна зупинитися?
Не прохання. Не поступки заради красивого заголовка. І не сподівання на його раптову добру волю.
Потрібне одночасне поєднання трьох факторів:
1. Військова неспроможність Росії досягти своїх цілей прийнятною для себе ціною.
2. Економічна та політична ціна війни, яка постійно зростає.
3. Дипломатична пропозиція, яка передбачає вихід із війни, але не дає Кремлю можливості використати перемир'я для підготовки нового вторгнення.
І тут є принципова річ.
Ми повинні бути готовими до складних переговорів. Не кожен їхній результат буде ідеальним. Але між компромісом, який зберігає державу, і капітуляцією, яка створює умови для наступної війни, — величезна різниця.
Не можна обіцяти українцям швидкого повернення всіх територій військовим шляхом, якщо для цього немає реалістичного плану та необхідних ресурсів. Але так само не можна продавати суспільству припинення вогню як гарантований і остаточний мир.
Мир має бути не паузою перед наступною війною, а початком безпечного майбутнього України.
І тому сьогодні влада повинна відповісти не тільки на запитання, як продовжувати війну, а й на значно важливіше: яким є конкретний план її завершення?
Які наші умови?
Хто їх гарантує?
Що буде, якщо Росія порушить домовленості?
Якою буде Україна після війни?
Бо українці заслуговують не просто почути слово «мир».
Вони заслуговують отримати мир, який не доведеться знову виборювати ціною життя своїх дітей.
Володимир Манько
