— Діду, а чи правда, що колись наші князі володіли землями аж за Азовським морем, на Таманському півострові, і там існувало ціле українське князівство? — Грицько підкинув свіжих дров у вогнище й уважно подивився на Олексу. — Як воно виникло і чому про нього тепер рідко згадують?
Олекса повільно випустив з люльки сизий клубок диму, погладив вус і мовив:
— Було таке, малий, було. Це один із найцікавіших і водночас забутих епізодів нашої історії. Тьмутараканське князівство — це форпост Київської Русі на перехресті степів і морів, де наші князі правили серед хазарів, касогів, половців та греків.
Почалося все з походів київських володарів на південь. Ще великий князь Святослав Хоробрий після розгрому Хозарського каганату заклав тут міцні основи майбутнього впливу Русі. Стратегічне положення було ідеальним: на стику Азовського й Чорного морів, біля Керченської протоки, місто Тьмутаракань контролювалося найважливішими торговими шляхами.
Офіційно ж як потужне удільне князівство Тьмутаракань сформувалася за часів князя Володимира Великого. Тоді він віддав ці землі в уділ своєму синові Мстиславу Володимировичу. Уяви собі масштаб: Мстислав був хоробрим воїном, звів у Тьмутаракані велику церкву Богородиці, успішно воював із місцевими племенами касогів, переміг у поєдинку їхнього ватажка Редедю, а згодом рушив на Київ боротися за старшу владу зі своїм братом Ярославом Мудрим. Попри це, зв'язок південного форпосту з Києвом не зник.
Тьмутаракань тривалий час була прихистком для князів-ізгоїв — тих, хто з якихось причин втрачав право на київський чи чернігівський стіл, але не хотів здаватися. Найяскравішим прикладом став князь Олег Святославич, якого виганяли вороги, а він знову й знову повертався до Тьмутаракані, збирав навколо себе бродників, хозар і козаків-попередників, формував війська й ішов відвойовувати своє батьківське надбання. Звідси ж Олег вів власну дипломатію з Візантією та степовими ханами.
Життя в цьому місті було строкатим і бурхливим. Там пліч-о-пліч жили русичі, які приносили свої звичаї, суди й ремесла, місцеві хазари, грецькі купці з колоній та кочівники-степовики. Археологи й досі знаходять там київські гривні, староруські написи на амфорах та рештки православних храмів, зведених нашими предками.
Проте тримати такий віддалений шматок землі вічно було надзвичайно важко. Коли наприкінці XI століття половецькі орди повністю відрізали Тьмутаракань від основних земель Русі, а Візантія посилила свій тиск на море, князівство зникло з літописів. Проте цей яскравий спалах показав: руські люди споконвіку шукали виходу до теплих морів і вміли міцно закріплюватися на чужих рубежах.
— Бачиш, Грицю, — підсумував Олекса, дивлячись на згасаюче полум'я. — Наші предки не замикалися лише в межах лісів та поля. Вони будували міста й ставили княжі престоли там, де сходилися шляхи цілого світу.
На зображенні показано історичну карту південних земель часів Київської Русі (зокрема Північного Причорномор’я, Азовського та Чорного морів, Тьмутаракань) та розселення чи походи давніх племен і князівств.
