Тільки-но якесь обличчя з'являється на екрані частіше, ніж реклама засобів від геморою, у пересічного українця вмикається безумовний рефлекс:
«О! Це ж готовий президент!»
Прогрес вашої політичної мислі просто вражає. Вчора це були коміки та співаки, сьогодні Дмитро Лубінець. Очманіти!
Ви взагалі як, ок? Може, вам у воду щось підмішують?
Якщо медійна впізнаваність це єдиний критерій для керування державою, то давайте реально не зупинятися на півшляху. Чого дріб'язково соромитися?
Давайте вже одразу ту московитську «обдусменку» на Банкову посадимо!
А що?
На екранах світиться? Світиться.
Про обміни триндить? Триндить.
Заодно і папір на бюлетенях зекономимо, і «какаяразніца» вийде на новий, міжнародний рівень абсурду.
Бо куди ж нам без міцної руки і чергового месії, якого ви самі собі придумали, а через півроку будете проклинати на чому світ стоїть у фейсбуках.
Народ, ви там зовсім вже головою поплавилися від марафонів? Може, все таки варто скористатися мізками, а не просто знайому картинку з телевізора юзати, га?
Чи це занадто складний квест для нації, яка хронічно любить ходити по політичних граблях з криками:
«Цього разу точно пронесе!»?
