"Які ваші проблеми?" - хочеться спитати кожного, хто не на нашому місці. При тому, що все розумію - кожний має свій поріг болю. Хтось на іншому кутку світу хворіє на онкологію, і що йому та війна в Україні? А в Україні хтось теж хворіє на онкологію, але в окупації, без ліків і їжі, й під обстрілами. Або дитину в Охматдиті, хвору, разом з крапельницею переміщують з палати до укриття й назад, а їй би спокій... Ось ми й бачимо - хвороба одна, а умови різні. Тому й маємо, напевно, право комусь говорити те, що я говорю.
Ми нація емпатів. Бо знаходячись самі під обстрілами, бігли завжди співчувати іншим. Несли квіти під посольства. Плачемо всією країною, коли дивимось відео з Олешок. Юнг казав, що характер нації - це сукупність характерів її громадян. І за такими ознаками ми - нація емпатів. В такому разі нам завжди буде важче, ніж тим, кому байдуже.
Проте, якщо вже на те пішло, ми вийдемо з цього жаху з величезним багажем знань і навичок. Три сотні днів тримати позицію одному, й самотужки відрізати собі ступню, аби зараження не пішло на все тіло - багато хто ще зможе? В російському полоні сидіти під тортурами; навчати дитину під землею, а вона й дитинства не бачить; виживати без світла й тепла; втрачати близьких і рідних; ховати чергових полеглих, роками, які, здається, вже тривають вічність... Хто ще зможе?
Я сьогодні вперше за півроку увімкнула якийсь американський серіал. У них там за сюжетом трагедія, якщо дизель дорожчає. Трагедія, що аж край.
Мені б їх проблеми...
