1. Я довго вагався, чи писати цей текст. Розбурхана шокуючими картинами свідомість ніяк не могла вкласти слова у логічні форми, речення ламалися.
Бажання відвідати звільнені території було настільки сильним, що з перших днів наступу відчував: поїду. Вся моя рідна Харківщина, зґвалтована росіянами, поступово буде звільнена. Східна частина досі залишається окупованою, але всі розуміють, що за лічені тижні звідси виженуть останнього окупанта.
Побачене там потребує тривалого і ретельного осмислення, а те, що відбуватиметься далі - обережного ставлення. Ця земля стала занадто крихкою. На частині територій Харківщини росіяни панували чотири місяці, на частині - сім. Коли їх відкинули з Півночі України, минув всього місяць війни, і навіть за такий період квітучі міста та сіла перетворилися на територію лиха: знищена інфраструктура, понівечені люди, розбиті життя.
2. Військові; всі, з якими я спілкувався, всі, кого я бачив на Харківщині - позитивні, сильні та дуже відкриті люди, які розуміють, наскільки нам дороге життя кожного захисника. Тому ми рухаємось на Сході і Півдні повільно і розважливо, тримаючи у голові, що ми на своїй землі і треба зберегти лікарні, школи, садочки, бібліотеки, підприємства якомога цілішими для майбутнього. Росіяни ж навпаки робили все, щоб залишити за собою пустку, непридатну для життя. Наші військові весь час намагаються підгодовувати місцевих не тільки в Ізюмі, а і на всіх звільнених територіях.
3. В Ізюмі побував разом із волонтерами, які доправили сюди з Києва гуманітарну допомогу: їжу, ліки, батарейки, свічки, сірники. Все це зібрали звичайні кияни за допомогою будинкових чатів.
Ми були в лівобережній частині міста Ізюм, до якої майже не потрапляє допомога, з містом її поєднує тільки невеличкий понтонний міст. За останні півроку люди призвичаїлися не залишати власних квартир або підвалів. Світло у їхніх очах загасив страх і недовіра до всього. Поки окупанти господарювали в цій частині міста, російська гуманітарна допомога видавалася двічі, це були гречка та олія. А от працювати на себе росіяни змушували, постійно повторюючи гасло «кто не работает, тот не ест». Замість зарплатні вимушені робітники перші два місяці отримували продуктові набори. У серпні їм заплатили рублями. Чи можна називати колаборантами тих, хто працював клерками в міських структурах, визначить українська правоохоронна система, це більшою мірою питання моралі, ніж законодавства. А що було робити жінці, квартира якої знищена російським обстрілом у березні, яким чином було годувати дитину в окупації? Я побачив її абсолютно нормального, але дуже мовчазного семирічного хлопчика. За два місяці в холодному підвалі у нього почалося нетримання сечі та з‘явилося сиве волосся. Зустрів літню жінку, яка казала: «Спочатку прийшла Росія, тільки налагодилося життя, а тепер прийшла Україна і знов немає світла». На пряме питання, чи розуміє вона, що українці тепер все відновлять і буде нормальне життя, вона відповіла, що їй байдуже, яка буде влада, аби годували та не стріляли.
4. Переважна більшість людей вдячні волонтерам і виглядають контуженими: реагують на все заповільнено, говорять тихо і якось надміру зосереджено, розтягуючи слова. Їм усім конче необхідна психологічна допомога. Одна з літніх жінок розповіла, що на початку війни з чоловіком поїхала до села, де якраз мала отелитися корова, щоб доглядати за нею. В селі майже одразу вони потрапили під російський наступ і обстріл. Більшу частину будинку знищив російський фугас у перші дні. Евакуація до Куп’янська вартувала у час найбільших обстрілів 4000 долларів за одну автівку. Подружжя провело 63 дні у власному погребі: дружина спала на ліжку, а чоловік - під ним, серед консервації. Село було окупувано російською армією та еленерівцями, які конфліктували між собою. Мародерством не гребували тільки останні: виносили майже всі цінні речі з будинків, обікрали і мою співрозмовницю. Забрали єдиний тоненький золотий ланцюжок та обручку.
Жінка намагалася достукатися до совісті непроханих «гостей», адже вони - земляки, але почула лише «Ви нам не земляки, ми - ЛНР, а Ви нас не підтримали в 2014 році, і ми вимушені були страждати вісім років».
Коли їх кудись окупанти кудись переміщувалися, вони починали обстрілювати села з танків. Всі господарські будівлі біля дому цієї літньої жінки було розбито, навіть погріб. Корова з телям втекла у поле, а чоловік отримав поранення грудної клітини та контузію. У нього і досі йде кров з вух.
Таку історію можна почути майже від кожного, хто залишився в Ізюмі. Це приблизно третина населення. Зараз триває евакуація бажаючих, тих, хто не має домівок. У місті тільки відновлює роботу лікарня, світло - тільки від генераторів, води немає, відсутній зв‘язок, знищено більшість адміністративних будинків. Тільки відчиняються перші магазини, немає аптек, заправок та іншої критичної інфраструктури. Електричний струм раніше подавався з боку Куп‘янська, там, де з‘єднувалися енергомережі України та Росії, тепер будується інша лінія електромереж. Всі села на шляху до міста виглядають як після стихійного лиха.
5. Те, що буде тут далі, - випробування для нашого суспільства не тільки на шляху до відбудови, а й на шляху повернення до нашого суспільства цих травмованих людей. Вони багато років жили під інформаційним тиском з боку Росії; місцева влада, депутати й посадовці різного рівня тримали їх у полоні російських наративів. Дорогою з Харкова я бачив мертві поля - зовсім не засіяні, або з так і не зібраним врожаєм. Вони - така д метафора спустошення, як і душі людей після окупації. Їх також треба спочатку розміновувати та звільнити від залишків російської зброї.
Красовицький щоденно
